Католицизм - православный взгляд или католическая церковь как она есть

КАТОЛИЦИЗМ І УКРАЇНА
Священик Олексій Добош

Быстрый переход:
Передмова
Розділ І
Розділ II
Розділ ІІІ
Розділ IV
Розділ V
Замість епілогу
Содержание

Розділ IV

ХIII століття

Версия для печати

Якщо російським дослідникам "... подобалось називати XII ст. початком латинської пропаганди на Русі, то слушніше іменувати так ХНІ та ХІV ст. Саме в цьому часі було здійснено організаційне становлення католицизму в цих землях"1 -таку загальну оцінку цього періоду, дану католицьким істориком Добжевичем, на превеликий жаль, можна вважати справедливою. Єресь папізму за два століття настільки зміцніла, що з початку XIII ст. вже не гаючись, не прикриваючись маскою "об'єднання", повела відкритий наступ на Православіє з однією ціллю - окатоличити.

На "святому" престолі в цей період возсідав Інокентій-III (1198 - 1216) - безумовно, один із найвидатніших представників папства у всій його історії. Що не вдалось Григорію VII Гільдебрандту, те втілив у життя Інокентій-III. Опираючись на збірник Граціана, він проголосив верховний принцип папізму:

- папа - намісник Христа на землі і йому одному належить повнота світської влади. Імператори - це удільні власники, які одержують свої права володіння від папи;

- папі належить повнота духовної влади. Всі решта єпископів повинні бути його помічниками та підлеглими2. Щодо Католицької Церкви, то, за Інокентієм-III, вона надає канонам право і владу, сама не будучи ними зв'язана. Своя папська особистісь теж не залишилась без уваги цього святотатського догматизму - починаючи від Інокентія-III, папи почали іменувати себе Vicarius Christi.

Лише через століття при Клименті V ( 1305 -1314) вийде в світ, без перебільшення, детективно-комічна історія передачі "верховної влади" Іісуса Христа папам; тільки в кінці XIX ст. Пій-ІХ цю теорію папського абсолютизму насмілиться об'явити догматом; до кінця XX ст. вже будуть намагатись згладити всі гострі кути папізму. Але на початку XIII ст. Інокентію-III вистачало й свого власного авторитаризму. Починаючи з цього часу Європа на довгі віки порине у війни папства з державністю, а Православний Схід у повній мірі відчує всі страхіття "навернення" схизматиків до "святого" престолу.

"Навертати" схизматиків силою Інокентій-III вирішив при першій же можливості, а її історія надала вже у 1202 - 1204рр. Інспіровані ним рицарі IV-ro хрестового походу не особливо поспішали підставляти свої голови під мусульманські мечі за духовні цінності. Тому, коли грецький престолонаслідник, принц Олексій, попросив допомоги у справі повернення імператорського престолу його батькові, хрестоносці, не вагаючись, змінили маршрут. І замість визволення Гробу Господнього папське воїнство завоювало Візантію! Константинополь було розграбовано вщент, православні святині знищувались і осквернялись, а насильство і терор хрестоносців, за свідченням істориків3 значно перевищували жорстокість турецьких узурпаторів. Не задовільнившись розбоєм, хрестоносці пішли далі: вони скасували Візантійську імперію, заснувавши натомість свою, "латинську". Імператором вибрали графа Балдуїна.

Папа Інокентій-III розцінив це як дар Божий. Візантійська імперія раптом без видимого опору опинилась у руках посланих ним розбійників - значить папа автоматично буде володарем і Східної Церкви. Для закріплення успіху він призначає на Візантійську кафедру свого латинського "патріарха" Фому Морозіні.

Хрестоносці захоплювали Афон, Кріт - скрізь Православіє знищувалось фізично. Папа присилав своїх єпископів, а його легати мали повноваження силою добиватись у православного духовенства визнання папського примату4.

Через вісім століть такий же "володар святості та безгрішності"папа Іоан Павло-II, згідно з заявою кардинала Мирослава Века від 11.11.99 почне готувати покаянний документ, у якому 8 березня 2000 року буде просити у православних прощення за IV-й хрестовий похід5. Що ж, через вісім століть можна творити будь-яку, навіть покаянну декорацію. А на початку XIII ст. все це називалось своїми іменами: католики-хрестоносці топили православних у крові, а їхнїй глава Папа Римський вважав це безсумнівним успіхом, який дозволив оволодіти Східною Церквою. Володів папа Візантією недовго, але біди наробив багато.

У зв'язку з трагедією 1204 року духовні, торговельні та адміністративно-династичні відносини між Києвом та Візантією дали помітну тріщину. Що найгірше, з падінням Православної імперії Київ почне втрачати релігійно-адміністративні орієнтири. Прошу ні в якому разі не плутати з духовними. Духовність русина-українця завжди була православною, і вона, подолавши найрізноманітніші зовнішні незгоди, знайде своє вираження і в аскезі, і в старчестві, і у відродженні патристичних традицій, і в народному благочесті. А от релігійно-адміністративний устрій Українського Православ'я буде орієнтуватись то на місце в сеймі, то на схоластику в богослов'ї, то навіть на багатства католицьких "біскупів".

Крім зовнішніх неладів початок XIII ст. приніс Києву фатальний розв'язок внутрішніх міжусобиць. Князь Роман Мстиславович, об'єднавши Волинське князівство з Галичиною, у 1200 році заволодів Києвом і посадив тут свого намісника. Через три роки - у 1203р. - князь Рюрик за допомогою половців ще раз здобув та розграбував столицю Русі. З того часу Київ фактично й перестав бути столицею -він втратив функцію адміністративно-політичного центру держави. Русь роздробилась на 15 удільних князівств. На далекій півночі виростало Ростово-Суздальське князівство, яке майже два століття буде вести боротьбу з Новгородом та Твер'ю і стане основою Московської могутності. А політичним осередком України на початку XIII ст. стало Галицько-Волинське князівство. Саме воно й стало об'єктом папських домагань. Папа "УСДЫШАВ КАК РОМАН ПОБЕДИЛ ВЕНГРОВ И ПОЛЯКОВ И ПОДЧИНИЛ СЕБЕ ВСЮ РУСЬ, ПОСЛАЛ К НЕМУ СВОИХ ПОСЛОВ, УБЕЖДАЯ ПРИНЯТЬ ЛАТИНСКУЮ ВЕРУ, ОБЕЩАЯ ЕМУ ГОРОДА И КОРОЛЕВСКИЙ ТИТУЛ..."6. Цілком доречно поставити собі питанням - чому папа так зацікавився Галичиною? Невже це могутнє Галицько-Волинське князівство, яке займало дуже вигідне географічне положення й знаходилось на перехресті торгових шляхів, перебувало у темряві язичництва, і папа понад усе турбувався проблемами просвітлення галичан істинами Христової віри?.. Аж ніяк. Православіє у розквіті духовних сил діяло в Галичині вже більше трьох століть і жодних проблем поглиблення духовності католицизм перед собою тут навіть не ставив.

За свідченням самих католицьких істориків, можливість папських зазіхань на Галичину з'явилась у зв'язку з успіхами IV-ro хрестового походу. "Mozliwosc podobnego kroku ze strony Innocentego-III, zwlaszcza po zajecu Konstantynopola pszes krszyzowcow ... jest prawdopodobna. Z powstaniem cezarstwa lacinskiego laczono w Rzymie daleko siegajonce nadzieje... Byloby wiec rzecza zupelne naturalna, gdyby papiez po upadku Konstantinopola zwrucil sie do najpotezniejszego s ksizat wiary greckiej na Rusi, aby go sklonic do przyjecia katolicyzmu.."7.

Причина такої турботи про Галичину, виявляється, проста: після "успіхів" хрестоносців у Константинополі у папи розгорівся апетит на весь православний світ. А в Галичині Рим віднайшов ще й внутрішні "сприятливі" для себе умови - князь Роман значну частину свого життя провів на Заході, його дружина була католичкою. Та папа помилився. У відповідь на облесливі обіцянки папських посланців Роман, витягнувши меч із піхов, промовив: "Таков ли меч у папы? Если он имеет такой, то он может давать города, но я, пока имею этот у бедра, не имею нужды иначе брать города, как только кровью..."8. Роман відкинув будь-яку можливість унії, а незабаром взагалі відкрито виступив проти польського короля Лєшка.

У 1205 році Галицько-Волинський князь Роман Мстиславович був підступно вбитий поляками під Завихвостом. Залишилась його дружина Ганна з двома малолітніми синами - трьохрічним Данилом та однорічним Васильком. Будучи не в змозі правити такою державою, княгиня звернулась до угорського короля Андрія-П. Це була фатальна помилка, яка започаткувала собою піввікову боротьбу за владу у Галицько-Волинському князівстві. Замість надання допомоги, угорський король ввів у Галичину свої війська і проголосив себе "королем Галича та Володимерії"9. Аж у 1245, розбивши під Ярославом Ростислава з угорцями, князь Данило остаточно очистив Галичину від чужинців. Але ці сорок років стануть фатальним калейдоскопом, у якому перемішаються угорські та польські зазіхання, інтриги бояр, підступна заздрість князів-сусідів. Що найгірше, в цей період, користуючись слабкістю Руської держави, католицизм вперше прийде на наші землі на вістрі угорського меча.

У 1207 році, вже через рік після захоплення угорцями влади у Галичині, папа Інокентій-ІІІ шле до короля Андрія-II свого кардинала Віталіса, якому поручае Русь, а у двох своїх посланнях10 закликає православних єпископів залишити "схизму". Причому кардиналу надавалось право "викорінювати й знищувати, будувати і творити все, що вважає необхідним"11. Православні ж повинні були, відігнавши темряву від розуму свого, покоритись учительству того, кого Христос поставив главою всієї Церкви. А щоб галичани не противились, папа приводить "беззаперечний" аргумент -"грецька держава і Царгородська Церква майже вся навернулась до апостольського престолу, смиренно приймає від нього повеління і повинується його приказу"12. Іншими словами: покоріться, українці, "святому" престолу, а то доведеться вас "навертати" такими ж способами, як Константинополь у 1204 році. Погодьтесь, аргумент достойний папського милосердя та турботи про спасіння душ українців. Проте, з невідомих причин, ні сам Віталіс, ні ці папські послання у Галицько-Волинському князівстві так і не з'явились. Папське воїнство з'явилось у Галичині через 7 років.

- гласить Ніконовський літопис. Цей лаконічний запис піднімає завісу над першою сторінкою кровавих діянь папізму в Україні13. В 1214 році угорський король Андрій-II разом з польським королем Лєшко окупували Галичину, призначивши її правителем п'ятирічного сина Андрія-ІІ - Коломана. Саме угорський король вслід за військами вперше ввів угорське католицьке духовенство для насильного окатоличення Галичини. Це змушений визнати і найавторитетніший дослідник католицизму в Галичині проф. Абрагам: " Без сумніву, що для Андрія багато важило навернення цієї частини Руської Церкви до унії. Але цей задум не відразу вдалось реалізувати, для цього Андрій впровадив у землю галицьку чисельний клір латинський, і хоч якою неприємною видається розповідь Воскресенського літопису, що король угорський вигнав руських єпископів і духовенство з .церков, а привів своїх латинських, все ж доводиться визнати: направлений з Угорщини клір мусив провадити насильно католицьку пропаганду"14. Керував насильним окатоличенням Галичан єпископ Остригомський, який разом із єпископами Краківським та Любуським коронували Коломана.

Щоб надати цьому процесу хоч вигляду правової легітимності, Андрій-II у 1214 році пише два листи до папи, у яких змальовує, що правителі і простолюдини Галичини бажають бачити своїм королем Коломана і в майбутньому перебувати у єдності з Римом, тільки при збереженні свого обряду: "Noverit igiutor Sanctitas Vestra, quod Galicie principes et populos nostre dicioni subiecti, humiliter a nobis postularunt, ut filium nostrum Colomanum ipsis -in regem preficeremus, in unitate et obedientia sacrosancte Romane ecclesie perseveraturis in nostrum, salvo tamen eo, guod fas illius sit a ritu proprio non recedere"15. Та далі Андрій просить папу не присилати легата, а лише доручити архієпископу Остригомському коронувати королевича, оскільки зі справою латинізації можно не поспішати. Зате зобов'язувався доставити руських єпископів на собор (IV -й Латеранський). На цьому скликаному у 1215 році соборі католицька церква схвалила всі дії хрестоносців і розіграла комедію "об'єднання" церкви. Поставлені папою по розгромлених херстоносцями православних патріахатах латинські патріархи Константинополя, Антіохії та Єрусалиму виступили на соборі від імені православних, заявили про унію і урочисто поклялись папі у вірності. Жодного православного руського єпископа на цьому соборі не було.

Сьогоднішні українські католики ці події угорського насильного окатоличення Галичини розфарбовують у найяскравіші кольори. М. Чубатий, для прикладу, називає це "першою унією з Римом"16.

Я не буду розглядати це словоблуддя, вдамся до традиційної поради: панове, візьміть в руки першоджерела. Навіть із наведених мною документів виходить:

- латинізацію Галичини ініціював і проводив угорський король Андрій-II, використовуючи для цього угорське католицьке духовенство;

- підтримка папи була необхідна венграм для посилення їхньої позиції у Галичині, прямого ж втручання папи у галицькі справи самі венгри не бажали;

- що найголовніше, запровадження католицизму у Галицько-Волинському князівстві не було ініційоване народом - жодного документу про це немає. Навпаки - венгри силою перетворювали церкви на костели, проганяли православних священиків, нищили й паплюжили наші святині. Це викликало повстання галичан у 1215 році, яке було жорстоко придушено. Та у 1219 році за допомогою Мстислава Удалого венгрів прогнали, а разом з ними зникли з Галицької землі всі (!) надбання католицизму. Єдиним слідом латинізації Галичини залишився недобудований костел в Галичі, який пізніше перетворили у православний храм святого Пантелеймона17.

20 - ЗО роки XIII ст. пройшли для України у чварах і боязні. 21 травня 1223 року руські князі зазнали нищівної поразки від татар біля річки Калки. Жалюгідні рештки руського війська повернулись назад після страшного побоїща, рознісши по всій Русі страх перед татарами. Але переможці від Калки повернулись назад у степи, а князі знову взялись за своє: Ростислав, заручившись підтримкою чернігівських князів, повів боротьбу з Данилом за Галицько-Волинське князівство.

На протязі цих двох десятиліть відомий лише один випадок зносин Риму з князем Данилом. 18 липня 1231 року виходить папський документ "Quia Christi Vicari", адресований одному із руських князів. В одній редакції, яка дійшла до нас18 читаємо Georgio illustri regi Russiae, що схиляє частину дослідників вважати адресатом Володимирського князя Юрія Всеволодовича. Зате в оригінальних папських регестах цього імені немає, що дало підстави професору Абрагаму, посилаючись на текст послання, вважати його адресатом князя Данила19. Він був у добрих відносинах з пруським єпископом Хрістіаном, який міг доповісти папі про "прихильність" князя до католицизму. 1 папа у м'ягких дипломатичних тонах пропонує Данилу "із любові до Христа підкорити себе солодкій владі Римської Церкви"20. Правда, ці солодощі пояснюються більш прозаїчно. У 1230 році князь Данило на короткий час оволодів Галичем, навколо нього консолідувались визвольні сили. Папа бачив це і після невдалої спроби насадити католицизм силою угорської експансії пробує підступитись до Данила. Саме так і характеризує це послання проф. Абрагам - якби Галицький князь добровільно прийняв -католицизм, то папа перестав би підтримувати угорців і навіть захистив би від них землю Руську"21.

Це папське послання має ще одну характерну особливість, на яку дуже мало уваги звертають дослідники. До цього часу русинам пропонували католицизм зі збереженням свого обряду, це положення навіть було зафіксоване ІХ-м декретом IV-ro Латеранського собору "Про різні обряди у єдності віри". Та вже перші папи пост-латеранського періоду Гонорій-III (1216 - 1227) і Григорій-ІХ (1227 - 1241) перестали стримувати себе навіть елементом пристойності - вони вимагали повної латинізації слов'ян. При поясненні цього епізоду католицькі історики визнають"труднощі" такої папської позиції"22 і виправдовують її дилетанським блуканням між поняттями догмату та обряду. Та починаючи з цього періоду, католицизм, як вмілий шулер, запускає до справи окатоличення України безпрограшну комбінацію : католицькі ідеологи створюють два паралельні образи. Є, мовляв, католицизм зовнішний, завойовницький, який робить помилки та несе шкоду українцям, і є католицизм свій, внутрішній, рідний, від усіх страждаючий, який турбується виключно про спасіння українця. Тепер залишилось тільки вміло чіпляти ці ярлики на свої діяння. Вдасться завоювати православних і силою окатоличити - трублять про санкції богонамісництва; не пройде насильство - витягується варіант всіма ображених католицьких залишків у душі українця. Для прикладу, з комедією папської "великодушності" Україна зіткнеться у 1596 році, коли одним із елементів виправдання унії буде "захист" папою українців від поляків. Правда, обманутим уніатам їхні ідеологи ще й до сьогодні "забувають" сказати, що аж до 1930 року уніати України підпорядковувались примасу Польщі, який освячував польсько-католицьку експансію України.

Якщо західні терени України окатоличували насильством, то по відношенню до Києва, якого папа не міг дістати жодними військово-політичними засобами, в цей період застосовувалась інша тактика - з початку двадцятих років тут започаткували свою "місійну" діяльність монахи-домініканці.

Перш ніж перейти до оцінки їхньої діяльності в Україні, варто сказати декілька слів про сам орден. На початку ХІІІ ст. католицизм зіткнувся з дуже серйозними проблемами. Вступивши на шлях папського абсолютизму, Римська Церква привласнювала собі верховні прерогативи і в науці, і в суспільстві, і в політиці, не кажучи про релігію. Та замість блаженства від такої повноти служіння, католики з жахом відчули, що навіть у Європі земля горить під ногами. На початок ХІІІст. десятки небезпечних єресей вкрадались у розум, набували виду вищих форм християнства і підточували самі догматичні основи папства. А папству нічого було протиставити! Біле духовенство орієнтувалось на світські інтереси, чорне духовенство було надто ізольоване від суспільства і теж втратило високоморальні позиції внаслідок зростання своїх багатств23. Католицизму вкрай необхідні були духовні керівники, дійсно наповнені духом Євангелія, які б, здобувши гарну освіту, з повним презирством ставились би до мирських благ і нестанно проповідували. Для досягнення цих цілей на початку XIII ст. були створені ордени францісканців і домініканців. Канонік Домінік Гуззман, 1170р. народження, майже десять років безуспішно боровся проти єресі альбігойців у Південій Франції, навіть був організатором мирного хрестового походу. У 1215р. він запропонував папі Інокентію-III свій проект організації ордену проповідників, які б підкорялись монашеському уставу, а виконували б обов'язки приходських священиків. На першій генеральній капітулі в Болоні 1220р. було затверджено устав, який в кінцевій формі склав третій генерал ордену св. Раймонд Пеннафортський.

Папи спочатку повністю підтримували "НИЩЕНСТВУЮЩИЕ" ордени - за якихось двадцять-тридцять років вони розповсюдились скрізь. У 1264 році генералу францісканців підпорядковувались 200 тисяч монахів, генерал Домініканського ордену теж командував справжньою армією24.

Саме ця новоспечена еліта духовних рицарів папства і появилась у Києві вже у 1222 році. Причому за сфери впливу над душами православних киян велась закулісна боротьба навіть у курії. Користуючись прихильністю князя Данила, пруський єпископ Хрістіан рекомендував для місійної діяльності серед слов'ян орден цистерсіан, і ще на початку 1221р. курія саме їх готувала для Києва. Але "nieywzkla gorliwosc na uslugi misyi"25 - схилила терези вибору на користь домініканців.

У столиці Русі місійна активність домініканців проявила себе в вищій мірі оригінально. Князь Володимир Рюрикович (1223-1235), який у 1224 році дав згоду на будівництво домініканського монастиря Діви Марії, вже через 9 років сам змушений був виганяти "безвинних" місіонерів разом з їх пріором з Києва за ворожу антидержавну діяльність26. Найкращим підтвердженням тому буде висновок проф. Абрагама: "Для домініканців польських, які з 1228р. утворили свою окрему від венгерських провінцію, відкривались широкі горизонти праці на Русі на місці домінікан угорських, а заодно і широкі можливості встановлення там польського впливу"27. Погодьтесь, що діяльність убогих монахів мусила бути дуже далеченькою від проповіді Євангелія, раз князь зважився на такі крайні заходи. Папа своєю буллою втішав незаслужено ображених духовних синів28, а римські ідеологи створили із Яцека Одровонжа мученицький образ "апостола Русі", який силою духа і проявом неймовірних чудес навертав у католицизм православних киян. Правда, привести хоч одне документальне свідчення його успіхів, як завжди, забувають, натомість міфологічні подвиги Одровонжа повністю розвінчує проф. Малишевський29. Забравшись із Києва, домініканці з 1238р. міцно осіли у Галичині.

На тлі повного обструктивізму домініканців католики "ощасливили" русинів ще одним прецедентом. У 1232р. з'являється сьомий єпископ Русі - Герард30. Добжевич виводить його біографію, вихваляє місонерські подвиги в складі домініканської братії і навіть розписує сентиментальні папські настанови новоспеченому єпископу щодо його опіки руських князів та простолюдинів31.

На противагу цій несусвітності проф. Абрагам переконливо доказує, що цей Герард взагалі був цистерсіанином, а не домініканином, а із всіх легендарних нісенітиць достовірним є лиш одна згадка про нього як про учасника канонізації св. Станіслава у Кракові: "Cerardus primus episcopus Russie Ordinis Cisterciensis"32. Як бачите, польські історики значно скромніше оцінюють родовід католицизму, ніж римські ідеологи - тут Герард чітко названий першим єпископом Русі, а не сьомим.

Картину архіпастирської діяльності Герарда однозначно і, я вважаю, достовірно, спростовує М. Грушевський: "При цистерсіанськім монастирі в Опатові було засноване біскупство для Русі in partibus, і його аббат Герард поставлений єпископом руським... Це була перша історична звістка про заснування кафедри для Русі in partibus"33.

У 1237 році монгольські полчища вторглись до Русі. За рік завоювали північні князівства - Рязань, Москву, Суздаль; у 1239 році під їхніми ударами впав Чернігів та Переяслав. Та навіть у ці грізні часи руські князі замість об'єднаної оборони ділили землю. У 1239р. Романовичі примусили Чернігівського князя Михаїла покинути межі України, Данило підкорив Київ і посадив тут свого намісника тисяцького Дмитра ( за чотири десятиліття у столиці Русі змінилось 18 намісників і князів). 6-го грудня 1240 року татари опанували Києвом, далі спустошили Волинь, Галичину, Польщу, Угорщину, і тільки на Шлеську під Лігніцем їх зупинили чеські та німецькі лицарі. Звідси Батия завернула назад необхідність - смерть Октая породила проблеми розділу спадщини Чінгісхана. Повертаючись, монголи вдруге пограбували Русь і отаборились над Волгою.

Остаточно повернувши собі Галичину в битві під Ярославом 1243р., князь Данило змушений був пити ще більшу чашу приниження - на князювання тепер потрібно було випросити дозвіл хана. З цією ціллю Галицький князь у 1245-46рр. здійснює подорож до орди.

Тим часом вся Європа тремтіла і гарячкове шукала захисту від завойовників. Певні надії вселяла позиція новообраного папи Інокентія-IV(1243-1254), який обіцяв організувати хрестовий похід проти невірних. Та далі цих словесних зобов'язань справа не просунулась ніколи. Проблеми боротьби з монголами мали ставитись на Ліонському соборі 1245р. - натомість собор займався організацією хрестового походу проти Константинополя для збереження свого Латинського патріархату, анафематствував короля Фрідріха і ввів червоні шапочки для кардиналів.

У справі організації антимонгольської оборони виступав на соборі "руський архієпископ Петро Акерович, ... який також спільно з папою брав участь у богослужіннях..."34. Спираючись на це свідчення анналів Буртонського монастиря, сьогоднішні католики творять масу домислів, возводячи цю людину навіть в ранг поставленого Чернігівським князем Михаїлом Київського митрополита(?). Професор Абрагам титулує його більш скромніше - архієпископ або архімандрит35 а в примітках чесно признається: жодних історичних відомостей ні про перебування такої особи у Православній Церкві, ні про його офіційне делегування на собор немає!36.

Замість організації антимонгольської коаліції 1245р. започаткував собою нову, майже 15-річну епопею окатоличення Русі, відому в історії під назвою "унія князя Данила". 16 квітня 1245 року з Ліону вирушило папське-посольство до Орди. За високопарною місією проповідувати науку Христову і силою Хреста відвернути навислу татарську загрозу скривались, безумовно, й інші цілі - збір інформації та намагання нав'язати контакти. Та навіть у такий важкий час папа не стільки переймався монголами, скільки " думав про навернення Русі до унії з Римом і, передбачаючи, що дорога до татар проляже через Русь, надав керівнику посольства францісканцю, Плано Карпіні, листи до руських князів"37.

По дорозі до Орди папське посольство у Ленчиці зустріло князя Василька, який запросив послів до себе у Володимир. Саме тут руським єпископам та вельможам Плано Карпіні передав папські пропозиції про унію. Ті відмовились самовільно обговорювати це питання, вирішивши дочекатись повернення князя Данила з Орди. Та історія скоротила цей проміжок - Галицький князь сам зустрівся з папським посланцем по дорозі з Орди в кінці лютого 1246 року. Документальних відомостей про цю зустріч немає, але подальший розвиток подій дозволяє зробити майже безпомилковий висновок: принижений князь, втиснутий у рамки ханського холопа38 готовий був за будь-яку ціну заполучити військову допомогу для боротьби проти монголів. Ціною стала віра - він прийняв пропозицію францісканця. Професор Абрагам дотримується іншої точки зору: князь Данило перший звернувся до Апостольської Столиці з проханням про опіку і папа ще 3-го травня 1246р. вислав йому цілу серію булл з умовами унії, і навіть розширив повноваження пруського архієпископа Альберта на Русь, дозволяючи йому рукополагати єпископів39.

Коли Плано Карпіні повертався назад на початку літа 1247 року, князь Данило разом з ним (за іншою версією трохи раніше) відправив у Рим своїх послів та листи. У відповідь папа буквально розсипався всесторонніми обіцянками:

- булли "Cum a nobis" і "Exigentibus vestrae devitionis” від 27 серпня 1247р. гарантували галицьким князям суверенітет і свободу дій;

- булла "Cum te decitero specialem" від 27 серпня 1247р. дозволяла не порушувати грецькі обряди, та служити Літургію на квасному хлібі.

Буквально наступного дня - 28 серпня 1247р. - папа посилає дві булли пруському архієпископу Альберту, в яких надає повноваження організації латинського кліру в Галичині.

7-го вересня 1247р. буллою "Sicut omnes" папа поручив Альберту приводити короля, духовенство і вельмож руських у єднання з Римською Церквою, якщо вони відречуться від схизми.

Таким чином, на папері вже було все - і латинський клір, і підкорення папі, і окатоличення правлячої верхівки. Папа не бажав розділити навіть тисячної долі однієї із найбільших трагедій руського народу - він по гарячих слідах використовував цю трагедію.

Та Промисл Божий розсудив по-іншому. Буквально в момент одержання казкових повноважень для окатоличення Русі архієпископа Альберта вигнали із Прусії його піддані40 що автоматично унеможливило будь-які його унійні дії на Русі. А далі - ще цікавіше! Самі католицькі дослідники визнають, що "задумана унія творилась на дуже хрупкій основі, бо звертання руських князів до Риму обумовлювалось не їхніми релігійними бажаннями, а причинами чисто політичними"41. Галицькі князі ладні були запродати все, щоб отримати військову допомогу для боротьби з татарами. Рим навпаки - хотів повністю використати продажність у вірі, але не дати ні військової, ні фінансової допомоги. Жодних політичних вигод прийняття під папську опіку галицькому князю теж не давало - польські князі та хрестоносці мали значно більші права на литовські землі. В силу таких полярно-протилежних розбіжностей між Римом та Галичем після паперового об'єднання наступило повне примусово-вороже затишшя на чотири роки. Настільки вороже, що, за свідченням історика Длугоша, галицький князь сам вигнав присланого на Русь легата Войцеха42.

Столиця Апостольська добре усвідомлювала, що її бездіяльність в утворенні антимонгольської коаліції зводить нанівець справу унії і "ще більше старалась в інший спосіб зв'язати Данила з Римською Церквою і нагородити його за викорінення схизми через надання королівської корони,... яка могла спричинитись на Русі до оточення особи князя більшим блиском і до возвишення його політичного значення в тих сторонах'"43.

У цьому Риму допомагали вірні васали - польські та угорські князі, мати князя Данила католичка Анна, а угорський король в листі до папи 1252 року навіть хвалився, що повторно схилив Данила до унії44. Їхні нашіптування, безумовно, впливали на князя, але основну роль зіграло наближення військ Куремси. І галицький князь в черговий раз наважився міняти віру на папську допомогу. Повертаючись з Моравії, Данило приймає корону з рук легата Опізо в місті Дрогичині.

Так дуже скромно, під час військового походу, без жодної представницької присутності навколишніх правителів, у провінційному містечку відбулось коронування Галицького князя. Результати цього фарсу були ще скромніші - ні папа, ні європейські королі жодної допомоги не дали, війська Данила самі розбили Куремсу, а вже через два роки - у 1255 - князь Данило розірвав з Римом усілякі відносини.

Такий історичний хід "унії князя Данила". Католики вихваляють її на всі лади і роблять прообразом легітимності всіх подальших папських зазіхань на Русь: Дорогочинською коронацією Данило офіційно і публічно передер татарський "ярлик", вкладаючи на свою голову римську корону, одержуючи міжнародне визнання своєї держави, свого роду... це був великий крок вперед45.

Цей ідеологічний католицький запал повністю остуджують історики, доказуючи, що ні кроком вперед, ні актом міжнародного визнання ця коронація не була. Угорський король Андрій-II ще з 1214 року іменував себе королем Галичини та Володимерії; папа у листуванні називав Данила королем - rex - ще з 1246 року. Найновіші дослідження не надають події, що відбулась у Дрогичині значення коронування: вона нічого не змінила в становищі Данила, який вже з самого початку був королем. "Татарська небезпека... була причиною цього зближення між Римом та Данилом. Справа церковного з'єднання була тільки справою похідною... Корона була політично-правовим актом визнання за Данилом спадкових прав до давнього Київського королівства та зовнішнім його символом"46. Тому в римських реєстрах нема жодних записів про пересилання корони. Вона була надіслана як дарунок47.

Попробуємо тепер проаналізувати цю епопею окатоличення і коронування Данила Галицького з позицій православного християнина.

Князь Данило.

Найкращу оцінку його діянням, на мою думку, дав митрополит Макарій (Булгаков): " Із всього ходу справи видно, що головна ціль цих відносин для нашого князя була одна: одержати від папи необхідну допомогу для визволення свого народу з-під влади монголів - ціль достойна справжнього патріота! Щоб досягнути цієї цілі він згоджувався підкоритись Римській Церкві і зрадити Православній - засіб недостойний істинного християнина! Можна погодитись, що наміри Данила були не щиросердечними, що він тільки створював видимість зовнішнього підкорення папі, надіючись обманути його і залишитись в душі православним. Але від цього поступок князя не стає ні чистішим, ні прощеним. Хай хто хоче, дотримується правила: ціль виправдовує засоби. Та Православна Церква ніколи не приймала і не одобрювала такого правила. І якщо вірне свідчення Карпіні, що Галицький князь діяв зі згоди своїх'вельмож та єпископів, то це не робить честі у християнському відношенні ні йому, ні їм'48. Не зважаючи на ці свої користолюбні реверанси у бік католицизму, князь Данило все життя перебував і помер у вірі православній.

Рим.

"По ПЛОДАМ "их узнаете их"(Мф. 7, 16) . Не по риторичних словоблуддях, а саме по ділах і плодах пізнається вся агресивна нікчемність Риму у його відношенні до Галицько-Волинського князівства. Не йшла мова ні про релігійні цінності, ні про догматичні істини. Було одне: користуючись трагедією руського народу, окатоличити його. Яким способом - залякати, заставити силою, задурити обіцянками - ролі не грало. Рим використовував всі засоби. Та за пишно декларованим прийняттям папою Русі під опіку стояло таке лицемірство, від якого ще й сьогодні моторошно:

- папа обіцяв князю Данилу організувати хрестовий похід проти монголів і навіть розсилав по Європі безрезультатні заклики, а насправді ніколи реально цього робити не хотів. Навпаки, у 1253 році, коли Опізо коронував Данила й обіцяв допомогу, другий папський легат Рубрук вів переговори про союз з монголами у війні проти турків та Нікейської імперії;

- в ті дні, коли посли умовляли Данила прийняти корону, папа Інокентій-IV буллою від 23 червня 1253 року зобов'язав домініканців застосовувати всякі методи переконання і спонукання для окатоличення "сарацин, язичників, болгар, греків, ефіопів, хазарів, русинів, нубійців, індійців"49;

- коли Рим усвідомив безрезультатність унії та коронування Данила, то буллою Cum Sicut від 6 березня 1255р. папа Олександр-IV просто подарував галицькі землі Міндовгу, з тією умовою, що литовський "король" підпорядкує православне населення цих завойованих земель Риму50.

Кінець - справі вінець. А вінець у галицькій унії був такий: 13 лютого 1257 року папа Олександр-IV шле князю Данилу офіційне розпорядження - буллу: "... дійшло до нас з великим болем серця нашого, ти - непам'ятний на стільки і духовних, і земних добродіянь цієї Церкви, та просто невдячний за такі блага, - не дбав про зберігання того, що ти обіцяв відносно підкорення цій Церкві та зберігання віри... Ми вважаємо за відповідне напоумити та перестерегти твою величність, щоб, пригадавши, з яким зусиллям апостольський Престол трудився над твоїм підвищенням... ти не гаявся повернутись назад з дороги погибелі... В інакшому разі ми поручили окремим нашим письмом єпископам Оломоуцькому та Вроцлавському, щоб вони тебе примусили до цього навіть церковною цензурою, і то безапеляційно, закликавши проти тебе в допомогу також світську владу. Цьому не стоятимуть на перешкоді жодні інші апостольські листи..."51. Попросту кажучи - приймай, княже, римську опіку, а то папською владою проклянем, а силою в католицизм все одно прийти заставим. Правда, на цей раз не вийшло ні проклясти, ні заставити.

Православіє на Україні.

Якщо для двох зацікавлених сторін - Риму та князя Данила - ця взаємокомпрометуюча унійна метушня закінчилась нічим, то для Українського Православія вона мала, без перебільшення, трагічні наслідки.

Найстрашніше заключалось в тому, що вперше в руській історії реально і вдало пройшов випробування експеримент окатоличення народу зверху. Професор Абрагам констатує: " Данило не міг навіть мріяти про те, щоб змінити закоренілі переконання і упередження своїх підданих, проникнутих фанатичним антологізмом Церкви Східної до Західної..."52. Та самого народу ніхто не питав: Данило шукав захисту від татар, князьки та бояри - привілеїв у Європі. Заради своїх цілей вони жертвували Православієм. Хоча цей епізод закінчився безрезультатно, але сам прецедент вирішення прокатолицькою правлячою верхівкою проблем віри народу на догоду своїм користолюбним інтересам стане своєрідною формулою окатоличення Західної України, застосовуючи яку, Рим в майбутньому доб'ється успіху.

Унійні намагання князя Данила мали й іншу сторону. Поставлений вперше за останні сто років із русинів митрополит Кирил-ІІ, кандидат Галицького князя, одержавши патріарше благословіння на управління Київською митрополією, не повернувся у квітучий Галич, не затримався у розореному Києві, а, фактично, переніс центр митрополії у Володимир. Ніконовський літопис лаконічно пояснює це пастирськими мотивами; хтось бачить фінансові вигоди Володимира, інші історики пояснюють вибір Кирила-ІІ розоренням Києва. Але ж Володимир був так само зруйнований монголами, а у найкращому фінансовому та політично-представницькому положенні знаходився Галич. Очевидно, справа в іншому. Будучи у Константинополі, митрополит Кирил на власні очі бачив всі "насолоди" Латинської імперії, а повернувшись на батьківщину, він усвідомив, що Галицький князь готує Русі таку ж долю. 1 якщо дії князя Данила хоч якось виправдовуються патріотизмом, то правляча боярська верхівка гнула спину перед Римом виключно із-за власних вигод. Бажаючи уникнути прямого впливу прокатолицьких тенденцій правителів Галицько-Волинського князівства, у яке тоді входив Київ, митрополит перебирається на північ. І хоч наступні митрополити, живучи у Володимирі та Москві, ще довго будуть титулуватись "Київськими", та це вже буде початком розділення Руського Православія. Там, на півночі, буде куватись глибинний феномен руської православної духовності, а тут, у Південно-Західній Київській митрополії, продажність верхів буде зав'язувати багатовікову драму окатоличення власного народу.

Безрезультатно закінчилась "унія князя Данила", зазнали невдачі намагання папства просунутись у північні землі. З початку шестидесятих років XIII ст. Русь, за висловом професора Абрагама, "зірвала по всій лінії всілякі стосунки з Римом"53.

Щодо цього періоду можна окремо виділити тільки місійні "успіхи" домініканців, їм були надані функції так званої повної опіки душ (Sollicitudinem animarum) всіх вірних на руських землях. Папа Григорій-IX постановами від 26 липня 1233р., 12 травня 1234р., 15 лютого 1235р.; папа Інокентій-IV постановами від 22 березня 1244р. та 23 липня 1253р.; папа Олександр-IV буллою від 13 лютого 1258р. надали домініканцям фантастичні привілеї на Русі. Та попри такі казкові повноваження успіхи домініканців польської провінції на українських землях були більш ніж скромні - у другій половині XIII ст. немає жодного документального свідчення про їхню місійну діяльність, і професор Абрагам з гіркотою констатує, що після розриву унії князем Данилом домініканці щораз більше втрачали свій вплив на Русь.

Із організаційних домініканських структур історики відмічають лише зведення Констанцією, дружиною князя Лева, костелу для угорських домініканців приблизно в 1270р. На його основі з 1297р. тут почне діяти домініканський монастир.

60-і роки принесли безславний кінець і папським завоюванням на Сході. Захопивши владу після смерті Феодора Ласкаріса, Михаїл-VIII Палеолог здобув перемогу у битві при Пелагонії, а вже через два роки - у 1261р. - покінчивши з Латинською імперією, вступив у Константинополь. Всі папські завоювання у Візантії були зведені нанівець.

На Балканах виростали нові форпости Православія: у 1204р. серби утворили Печський патріархат, болгари у 1219р. - Тирновський.

Константинопольський патріархат, звільнившись від латинників, постав перед новою небезпекою - могутні турецькі війська стояли на кордонах Візантії. Перед лицем турецької загрози імператор Михаїл VIII змушений був просити допомоги у тих, кого сам недавно прогнав з рідної землі. Розмінною монетою папсько-імператорських інтриг знову стала віра. Рим формально добився свого: на Ліонському соборі 1274р. при участі лише двох грецьких єпископів була підписана "унія" з умовами визнання папської влади і Filioque. Імператор, як цього й слід було чекати, в обмін на зраду Православія не одержав від Риму нічогісінько. Ця Ліонська унія формально проіснувала 8 років. Настільки великою була ненависть православних греків до насильного окатоличення, що після смерті Михаїла VIII у 1282р. його тіло навіть не хоронили по-християнськи. Проуніатський патріарх Веккос та його прибічники були кинуті в тюрму. А імператор Андронік-ІІ (1282-1328) повністю розірвав всі відносини з Римом.

Друга половина XIII ст. явилась своєрідним унікумом в історії окатоличення України: від 1257р. до кінця століття немає жодного документального свідчення про адміністративно - організацію щільність католицизму в Україні.

- Чому?

- Безумовно, зіграли роль і крах папізму у Візантії, і внутрішньоєвропейські проблеми. Але на основі вищеприведених фактів я дозволю собі стверджувати інше. У XIII ст. Рим випробував цілий ряд способів окатоличення України: можна було ставити ультиматум князю - перед лицем монгольської загрози; можна було використовувати продажне користолюбство бояр та князьків; можна було подарувати Україну Міндовгу чи санкціонувати тут розбій тевтонців; в кінці кінців можна було засилати бродячих монахів чи ксьондзів у купецьких обозах. Та навіть проникнувши цими шляхами на Україну, католицизм у ХIIIст. закріпитись тут не зміг із-за однієї основної причини - глибока православна духовність руського народу мирно співіснувала з католиком, але настільки негативно сприймала огидну фальш насильного окатоличення, що не дозволила жодній організаційній структурі католицизму паразитувати на українській землі.

Католицькі історики визнають цей майже півстолітній вакуум в окатоличенні України, а от католицькі ідеологи цим ніскільки не журяться. Вони знаходять цьому прекрасне пояснення: згідно версії Добжевича, папа Олександр-IV своєю буллою від 11 лютого 1257 року включив Русь у юрисдикцію єпископа Любушського (місто на Одері нижче Франкфурта), тобто всі Любушські єпископи з того часу автоматично рахуються католицькими "архіпастирями" Русі, володіння яких простягаються аж до Дніпра. 1 в світлі власного марення Добжевич творить галерею безперервного (!) духовного окормлення Русі Любушськими єпископами:

Gerard - сьомий єпископ Русі; Gotard - восьмий;

Wawrzyniec - дев'ятий; Wilhelm - десятий;

Witt - одинадцятий; Konrad - дванадцятий;

Jan - тринадцятий католицький "єпископ Русі", помер у 1300 році54.

Як гласить відома мудрість, це було б дуже смішно, якби не було так сумно. Сумно від того, що на цих нісенітницях виховувались цілі покоління римо-католицьких семінаристів. Сумно від того, що греко-католики цей епізод обходять провальним мовчанням - вони витягують з історії тільки те, що спекулює "самобутністю" українського католицизму, а не його васальною залежністю. Що ж там насправді було з Любушськими єпископами? - Для найкращої відповіді я завжди раджу одне: читайте оригінал. Булла від 11 лютого 1257 року гласить: "Ex parte tua fuit nobis humiliter supplicatum, ut cum Lubucenses episcopi predecessores tui, qui fuere pro tempore, in possessione spiritualis iurisdictionissuper omnes latinos in Russia, et aliopum legem colentium eorundem, fuerint a tempore, cuius memoria non existit"55. - Папа не надає тут ніяких прав Любушському єпископу, лише на його прохання стверджує, що відколи сягає пам'ять людська (?), у Любушську юрисдикцію входила Русь, а теперішня неможливість відвідати цю землю не є перешкодою для юрисдикції над нею. Пам'ять у папи сягала дуже недалеко - саме Любушське єпископство було засноване лиш у 1133р. і навіть з того часу немає жодного свідчення про його діяльність на Русі. А от претензії зі сторони Любушських єпископів на Русь мають дійсно дуже сумненьке пояснення: значна частина території Любушського єпископства підпала під владу Магдебурського архієпископа, ї Любушські "архіпастирі" у пошуках "хліба насущного" звернули свій погляд на Русь. Вони просто надіялись, що колонізація Заходу стане причиною утворення на Русі "сталої, великої і, навіть з матеріальної точки зору, видатної діацезії."56. Дивує, що в своїх надіях Любушські єпископи обмежились землями до Дніпра - для більшого збагачення можна було б випросити у папи територію хоч до Уралу.


  1. Т. Dobszewicz. Wiadomosc historychna o biskupstwie Kijowskiem od zalozenija jego az do roku 1339. Gniezno, 1883, s. 124.
  2. C. Mirbt. Quellen zur Geschichte des Papsttums und des romishen Katolizismus. 3 Aufl., Tubingen, 1911. s.141, № 273. Дивись також:Эпоха крестовых походов. Под ред. З. Лависса й А. Ламбо. СПб., 1999, с. 211-226.
  3. Эпоха крестовых походов. Под ред. 3. Лависса й А. Ламбо. СПб., 1999, с. 950-952
  4. Н. Воейков. Церковь, Русь й Рим. Джорданвилль, 1983, с. 117-120.
  5. Кирилица. Свято-Кирилловская община УПЦ. Киев, 1999, №10, с. 15.
  6. Русская Историческая Библиотека. Летопись Кенигсбергская. СПб., 1767, ч. І, с. 300.
  7. W. Abraham. Pawstanie organisazyi kosciola lacinskiego па Rusi. Lwow, 1904. T.I, с.98.
  8. Русская Историческая Библиотека. Летопись Кенигсбергская. СПб., 1767, ч. І, с. 300.
  9. М. Грушевський Історія України-Руси. Київ, 1993. Том III, с. 18.
  10. W. Abraham. Powstanie organisazyi kosciola lacinskiego па Rusi. Lwow, 1904. T.l.s.WO.
  11. Ibidem.
  12. Ibidem.
  13. Полное собрание русских летописей. СПб., 1862. Том X, стр. 66
  14. W. Abraham.Opus zyt, s. 102.
  15. Ibidem, s.101
  16. Чубатий М. Західна Україна і Рим у XIII віці у своїх намаганнях до церковної унії. Записки НТШ. Львів, 1317. Том СХХІІІ, с. 17.
  17. W. Abraham.Opus zyt, s. 104.
  18. Historia Russia monumenta.., ed.Turgeniew A.I. St.-Petersb., 1841.T.I, № 33.
  19. W. Abraham. Opus zyt, s. 140.
  20. Historia Russia monumenta.., ed.Turgeniew A.I. St.-Petersb., 1841.T.I, № 33.
  21. W. Abraham.Opus zyt, s. 106
  22. А. Великий. З літопису християнської України. Рим-Львів, 1999. Т.П, с. 126.
  23. Эпоха крестовых походов. Под ред. 9. Лависса й А. Ламбо. СПб., 1999, с. 291.
  24. Там само, стр. 295.
  25. W. Abraham.Opus zyt, s. 108.
  26. Historia Russia monumenta.., ed.Turgeniew A.I. St.-Petersb., 1841.T.I, № 40
  27. W. Abraham.Opus zyt, s. 109.
  28. Historia Russia monumenta.., ed.Turgeniew A.I. St.-Petersb., 1841.T.I, № 40.
  29. Малишевский Й.Й. Труди КДА. 1867. Доминиканец Яцко Одровонж. JO. T. Dobszewicz. Wiadomosc historycbna о biskupstwie Kijowskiem od zalozenija jego az do roku 1339. Gniezno, 1883, s. 124.
  30. Доминиканец Яцко Одровонж. JO. T. Dobszewicz. Wiadomosc historycbna о biskupstwie Kijowskiem od zalozenija jego az do roku 1339. Gniezno, 1883, s. 124.
  31. Ibidem, s. 141-143.
  32. W. Abraham.Opus zyt, s. 109.
  33. M. Грушевський Історія України-Руси. Київ, 1993. Том III, с.ЗОО/
  34. А. Великий. З літопису християнської України. Рим-Львів, 1999. Т.ІІ, с.44.
  35. W. Abraham.Opus zyt, s. 119.
  36. Ibidem.
  37. Ibidem, s.120.
  38. M. Грушевський Історія України-Руси. Київ, 1993. Том III, c.66.
  39. W. Abraham.Opus zyt, s. 125.
  40. Ibidem, s.l28.
  41. Ibidem, s. 129.
  42. DlugoscJ. Historiae polonicae libri XII. Lipsiae, 1711. T.I, ?.705.
  43. W. Abraham.Opus zyt, s. 132.
  44. M. Грушевський Історія України-Руси. Київ, 1993. Том III, c. 71.
  45. А. Великий. З літопису християнської України. Рим-Львів, 1999. Т.ІІ, с. 170.
  46. Стасів М. Корона Данила й татари. Analecta. Сер II, секц. II, т. II, вип. 1 2, с. 152. Рим, 1954.
  47. Н. Полонська-Василенко Історія України. Київ, 1992. Том І, с. 201.
  48. Митр. Макарий (Булгаков).История Русской Церкви. Москва 1995. Книга третья, стр. 334.
  49. Bullarium Ordinis Fratrum Praedicatontm, 1, Roma, 1729, p.237.
  50. Historia Russia monumenta.., ed.Turgeniew A.I. St.-Petersb., 1841.T.I, № 93.
  51. Ibidem, № 93, 95.
  52. W. Abraham.Opus zyt, s. 129.
  53. Ibidem, s. 143.
  54. T. Dobszewicz. Wiadomosc historychna o biskupstwie Kijowskiem od zalozenjig jego az do roku 1339. Gniezno, 1883, s.!4fj47.
  55. A. Tbeiner. Man. Pol. I. №144.
  56. W. Abraham. Opus zyt, s. 197.

Православное христианство.ru Коллекция.ру Рейтинг Rambler's Top100