Католицизм - православный взгляд или католическая церковь как она есть

ЩИРЕ СЛОВО ДО ГАЛИЦЬКОЇ МОЛОДІ
ФЕОДОСІЙ архієпископ Полтавський і Кременчуцький (Дикун-Ваколюк М. Н.)

Быстрый переход:
Частина І
Частина ІІ
Частина ІІІ
Содержание

Частина І

Версия для печати

У 1996 році виповнюється 400 літ з дня підписання БРЕСТСЬКОЇ УНІЇ. Я думаю, що настав час, щоб заговорити про те, ЯК, ЧОГО І КИМ була запроваджена у нас ця унія - чужа для нашого народу віра.

Ні для кого не секрет, що Україна з її природними скарбами, чудовим кліматом завжди була лакомим куском для багатьох загарбників, в тому числі і поляків.

Як королівська, так і панська Польща завжди зазіхала на нашу землю. Проте, неможливо було підкорити наш волелюбний народ за допомогою зброї, бо проти шаблі завойовника була козацька шабля, проти гармати була гармата. Сила розбивалася об ще більшу силу. І тоді в хід пішли хитрість і лукавство.

Ще за часів сивої давнини один тиран говорив: "Якщо хочеш завоювати народ, знищ його святині". Саме цією дорогою і пішли польські королі, навчені єзуїтами. Ціль була проста: зробити українців католиками, а католик згодом почуватиме себе поляком. Отже, де живуть католики, там земля польська. Україна таким чином перестала б існувати, а замість неї була б велика Польща "од можа до можа", себто від моря Балтійського До моря Чорного.

Та не так-то просто було православного перетягнути в католицизм, бо в уяві українця ця релігія тісно пов'язувалася з обманом, насильством, здирством, жорстокістю, війною, вбивством.

В тексті українського гімну є такі слова:

"З наших предків шкіру дерли,

На палі вбивали,

А таки нас не пожерли

Вороги лукаві..."

Тепер цей куплет пропущено. І жаль. Бо в ньому розповідається про те, яким чином поляки та єзуїти накидали нам свою віру: тоді з наших предків шкіру дерли і на кілки їх саджали. Часом ми чуємо, як кажуть: "Йому залили за шкіру сала", - нині не кожен знає, що це таке. А воно ось що: колись поляки тим, хто не хотів переходити в католицизм, підрізували на животі або на спині шкіру і туди заливали із сковорідки гаряче розтоплене сало. Та ці методи не принесли успіху католикам. Не допомогли ні кілки, ні гаряче сало. Занадто грубою була єзуїтська "проповідь". І тоді вони змінили тактику. Православним почали говорити: "Ви залишаєтесь православними. Носіть свій духовний одяг, ризи, бороди, служіть слов'янською мовою, але за богослужінням моліться за папу римського, тоді він матиме до вас ласку, поможе вам, боронитиме ваші землі, а ваші єпископи сидітимуть у Варшаві в сеймі поруч з біскупами".

Деякі клювали на цей огидний єзуїтський обман. Унія мала бути мостом з одностороннім рухом - з православ'я в католицизм "бардзо прошем" (ласкаво просимо), але з католицизму в православ'я - зась! Скорше тебе на кілок посадять, в мідному бику спечуть, ніж дозволять таке вчинити.

Греко-католицький журнал "Слово Боже" за 1881 рік на 24-й сторінці писав: "Святий отець папа римський позволив нашому галицько-русскому духовенству носити, вмісто дотеперішніх так званих папафієк, колпак, то єсть - такі покривала голови, котрії суть в звичаю у всіх восточних християн... То буде доказом, що теперішній святий отець на правду думає повернути нашому обряду то, що було здавна єму свойственно, а що церков наша за польских часов, коли латинщенье нашого обряда в цілі польской політики дуже сильно переводилося всякими средствами, потеряла".

На 94-й сторінці цей же самий журнал говорить: "Давно, за Польщі, були великі гоніння всього, що русскоє, но так як войско в войнє утікає до крипості і там находить прибіжище, так отці наші находили лиш в церкві святой потіху і прибіжище. Лише в церкві було наше старинноє русскоє слово... лиш церков удержала нашу народность і наше русскоє ім'я".

На сторінці 139 згаданий журнал скаржиться: "Латинство і польщизна роблять межи молодью школьною і народом сильну пропаганду, що діти горнуться до польського катехіта більше як до русского, що народ наш, особенно в деяких містах, тягнеться до костела... На Холмщині половина давно русских душ окатоличилась і спольщилась, і що тепер там уніати переходять на латинство".

І далі: "Славний душехват ксьондз Лиць в Янові забув, що він тут не в краю невірних, но в краю християн... так собі розложив таку пропаганду, що якби только в одном римськом обряді було для людей спасеніє, і якби він, желаючи нашу Русь спасти... притягнув наших слабодушних людей до костьола в Янові... Такі ксьондзи мучать нашу нещасну Русь уже шестоє столетіє... Якже інакше думати, що вся наша унія з Римом оперта на лжи і фарисействі, не на правді і любові", - мовиться на 143-й сторінці.

В журналі з цією самою назвою, але за 1879 рік, на 124-й сторінці було сказано: "От давніх віків старалися поляки Русь спольщити за поміччю обряда латинського. Хто прийняв латинський обряд, того записували уже до поляків..."

І сьогоднішня унія в Галичині розповсюджується "на лжи і фарисействі". Уніятські вожді, погано обізнані на своїй рідній історії, почали плутати слова "Русь" і "Росія", оголосивши Православну Церкву не Русскою, а Російською, вони нацькували народ на неї і виступили нібито на захист Української греко-католицької Церкви. Але Україна такої Церкви не знає. Є Грецька Церква, Католицька, Православна, є унія, а греко-католицька - це хитре нововведення, це єзуїтська маскировка. Ніколи українці, в тому числі й уніати, не виступали проти Руської Церкви.

В 1904 році в Жовкві отці Василіяни видали книгу під назвою "Практичні проповіді до руського народу". В 1888 році у Львові видавався "Душпастирь", де мовилось, що дбайливістю святого князя Володимира "лучи світла євангельського розійшлися по цілій широкій Русі" (сторінка 563). Там же, на сторінці 574 говорилось про "малярство церковне на Русі". Цій темі присвячена ціла стаття. У 1888 році у Львові виходив друком уніатський "Народний руський молитвеник".

Як бачимо, уніати в свій час не плутали руський з російським. Вони знали, що це не одне і те ж. Русь - це Україна в минулому. Нашим же сучасним уніатським лідерам з лукавого благословення єзуїтів було вигідно нашу рідну руську Православну Церкву назвати російською, щоб у такий спосіб можна було виступити проти Православ'я, роздерти єдність народу і розширити польську інтрижку, яку ми тепер називаємо УНІЄЮ або ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЮ ЦЕРКВОЮ.

Релігія - це основа духовного життя кожного народу. Один говорив: "Скажи мені, як ти віриш, і я скажу, хто ти такий". Якщо релігія вчить бити, убивати, то людина, вихована на такому вченні, мимоволі стане катом, бандитом.

Будучи в 1990 році Єпископом Івано-Франківським, я весь час чув уніатські погрози на свою адресу і моєму духовенству. Уніати кричали: "Православних геть за Збруч!" Чи ви знаєте, нещасні, чий лозунг ви викрикуєте? Певно, що ні. І тому я вам скажу. Коли поляки захопили Кам'янець, їхній генерал Крайовський 22-го січня 1920 року видав наказ, щоб "усі мешканці Галичини виїхали за річку Збруч". Ви, мабуть ще не забули, що в той час в Галичині православних було дуже мало. Там жили переважно українські уніати. Генерал, даючи такий наказ, хотів цю територію очистити від українців, себто уніатів, і заселити її поляками.

Чому ж ви тепер вигукуєте слова свого ворога? Для кого ви тепер хочете очистити Галичину? Для тих же самих поляків? Можливо й так. Бо у Варшаві друкуються географічні карти, на котрих Галичина - це частина Польщі. Така карта у мене є!

Відповідаючи на лист голові РУХу м. Івано-Франківська Б. Голодюку в 1990 році, я писав, що "РУХ рухається не туди, куди треба", що він "будує Україну в козацьких штанах, але з польською душею".

Уніат - це ще не поляк, але вже й не українець, бо в ньому живе польська віра, душа і тому ненависть його до православного українця просто дивовижна. Так ніхто не може ненавидіти: ні росіяни, ні турки, ні татари, ні навіть, поляки. І ненависть ця агресивна: "Бий, коли, ріж, жени за Збруч, а то й за Урал!" - кричать уніати, коли справа стосується православних. Якби православні були такими ж злими, то вони могли б гнати уніатів за Віслу, за Варшаву. Але справжня віра Христова православним не дозволяє цього робити.

В Галичині, у тих селах та містах, де уніатів більшість, - , там вони, чуючи свою силу, з ломами та сокирами захопили усі православні храми. Коли б і православні поводили себе так, вони в Києві, відчуваючи свою перевагу, не дали б уніатам будувати свій храм. Вони захопили б уніатські храми в Криму, на Херсонщині та в інших областях Східної України. Але православні цього не роблять, бо віра їхня, благородство їхнє не дозволяють їм кривдити своїх братів по крові.

Звідки ж така злість? Від віри - яка віра, таке виховання, таке й життя.

Відразу після того, як Західна Церква відпала від Східної у 1054 році, вона пішла дорогою гордині, експансії, насильства, воєн та інквізиції. Найвиразніше це показали Хрестові походи, які були і зараз є улюбленим методом Ватікану для здійснення своїх честолюбних і користолюбних планів та стремлінь. Хрестові походи укріпили світську владу пап і збагатили їх, але негативно вплинули на чистоту християнського вчення, про що свідчить поведінка хрестоносців, зокрема під час завоювання ними Єрусалиму та Константинополю.

Єрусалим було взято 15-го липня 1099 року. Перемога супроводжувалася грабунками, різаниною, жорстокістю, що ганьбило саме ім'я християнина. Як відомо, Єрусалим у той час знаходився в руках невірних. Але в Константинополі сидів православний грецький цар. Не дивлячись на це, хрестоносці в 1204 році там ще гірше поводилися, ніж в Єрусалимі. Вони глумилися над православними святинями не менше, ніж турки.

В одному древньому літопису розповідається: "У той час біля одного монастиря, в печері, жив подвижник. Якогось разу, коли він молився, кажучи: "Богородице, Діво, радуйся..." - від ікони почувся голос: "Радій і ти, старче Божий". Монах дуже злякався. "Не бійся, - говорив голос далі, - а йди скоріш до монастиря і об'яви монахам і ігумену, що вороги Мої і Сина Мого вже недалеко. Хто слабодухий, нехай тікає, поки аж промине біда. А хто хоче бути мучеником, нехай залишається на місці. Іди ж мерщій!"

Монах залишає свою печеру і що є сили біжить до монастиря, аби передати монахам волю Богоматері. Вістка про близьку небезпеку дуже стривожила старців монастиря. Деякі поспішили в гори, а 28 монахів залишились в монастирі, закрившись у башті.

Незабаром з'явилися вороги. Це були латиняни - хрестоносці. Спочатку вони лагідно умовляли монахів відчинити браму монастиря і визнати папу римського головою Вселенської Церкви, обіцяючи монахам милість та купу золота.

- А хто вам сказав, що папа є головою Церкви? - запитали монахи з вежі. - У нас Голова Церкви - Христос! Ми радше помремо, ніж дозволимо вам осквернити нашу обитель!

Після цього хрестоносці, себто католики, обложили башту хмизом і підпалили. Монахи згоріли живими. Це було в 1276 році.

Римські папи, закликаючи західних християн до Хрестових походів, для нібито визволення Святої Землі від турків, в дійсності ці походи перетворили на воєнні експедиції для здійснення своїх чисто земних інтересів - честолюбства, користолюбства, для розширення своєї духовної імперії.

Давно це було, але дух папізму не змінився. Уніати, католики ще й до цього часу такими ж методами намагаються насадити свою віру серед православних. Обман, наклепи, залякування, переманювання, підкупи, обіцянки, фальшування фактів і зараз в ціні там, де діють католики або греко-католики. Вони і в наш час ладні пролити християнську кров, аби лише досягнути своєї химерної мети.

Відомо, що папи Бенедикт XV, Пій IX, Пій XII послідовно, один за одним, закликали Захід до Хрестових походів проти СРСР, простіше сказати, проти Русі, Православ'я, нібито для захисту християнської віри. Але відомо й те, що ці заклики були зроблені уже після того, як папа Бенедикт XV попробував налагодити офіційні стосунки з радянським урядом, щоб мати змогу вести свою пропаганду на території совітської держави і в такий спосіб витиснути православних. Заради цього при Ватікані була заснована семінарія "Русікум", де швидко готували кадри для засилки на нашу територію священиків. Під час німецької окупації вихованці "Русікума" під виглядом православних священиків з'явилися не лише в Україні, а й на Північному Кавказі.

Восени 1920 року в Берліні відбулися секретні засідання під головуванням монсеньйора Роппа. Російські емігранти, навернені в католицизм та декілька німецьких священиків опрацьовували план для того, як, якими методами Православну Русь приєднати до Католицької Церкви. Усі були згідні з тим, що момент для такого приєднання самий слушний.

Спроби папи Бенедикта XV безпосередньо проникнути на Русь не дали бажаних результатів, тому він за допомогою Хрестового походу хотів покінчити зі "східною схизмою", тобто Православ'ям.

Конгрегація "Пропаганда віри" ставила своєю метою будь-якими методами, навіть благочестивими, привести східних християн в лоно римської Церкви.

Бенедикт XV наказував своїм місіонерам бути делікатними щодо обрядів Східної Церкви. Наші ж уніати зайшли далі: вони викидали з храмів ікони, називаючи їх "москальськими", та хрести, бо, мовляв, ВОНИ "КеГеБістські".

А хіба є Божа Мати московська, українська, римська, німецька, китайська? Хіба не Одна Божа Мати для всіх? Хіба ЇХ багато?!

І папа римський Лев XIII був більш тактовним, ніж наші уніати. Він перший серед усіх пап вимагав, щоб місіонери поважали не лише православні обряди, але й дисципліну, себто внутрішню організацію Східної Церкви. Він писав: "Ні ми, ні наші спадкоємці ніколи не знищать ні прав, ні привілеїв Східних патріархів, ні обрядів кожної Церкви".

Проте це - слова, слова... А на ділі було так, як робив ксьондз в місті Янові.

Політику Бенедикта XV продовжив його заступник - папа Пій XI. Він послав до Женеви на конференцію свого довіреного монсеньйора Сінсеро вести переговори з Г. Чичеріним - наркомом іноземних справ Радянського Союзу.

В 1922 році, під час Генуезької конференції, папа Пій XI аж тричі виступав з вимогою пустити єзуїтів в СРСР для місіонерської роботи. Наступ на Схід, на Православ'я для папи Пія XI був солодкою мрією. Для здійснення своїх планів він навіть задумав скликати Вселенський Собор; оскільки всі його плани провалилися, то він 2-го лютого 1930 року закликав західні народи до Хрестових походів проти нашої держави.

З часу свого понтифікату (12 березня 1939 року) папа Пій XII не відстає від свого войовничого попередника, він розгортає активну діяльність по організації Хрестових походів з метою підкорення Ватіканові Православної Церкви. Папа Пій XII веде переговори з Гітлером і домовляється про те, що Ватікан буде посилати на окуповану територію України своїх священиків для навернення православних в католицизм. Головним принципом діяльності цього папи, як і його попередника, було прагнення до світового панування Ватікану над усіма Церквами.

В Латеранському договорі між папою Пієм XI і Мусоліні в 1929 році говорилося, що папське церковне керівництво докладе усіх своїх зусиль, щоб створити "всесвітню Церкву".

Христос нас теж кличе до єдності. Спаситель пророчо говорить, що прийде час, коли буде "одне стадо і Один Пастир" (Іоан. 10. 16). Але цим Пастирем буде не папа римський, а Христос. Господь нас кличе до єдності, але не за допомогою Хрестових походів, кровопролить, інквізиції, тортур та обману. До добровільної і святої єдності закликає нас Господь.

Папи ж стараються цю єдність бачити як свою особисту гегемонію, як геополітичну систему, котра випадає з християнської духовності і зовсім нічого не має спільного з Євангельським вченням.

Наші святі отці передавали нам, що першим патріархом, який очолить усі релігійні течії, буде Антихрист. Чи ж папа б кандидатом на цей пост, чи, може, він лише предтеча, котрий підготовляє путь для Антихриста?

Римська Церква, відпавши від благодатного Вселенського Православ'я, пішла помилковою дорогою. Вона спотворила чисте Христове вчення про віру, духовну владу, священство і Євангельську мораль. Величезне зло християнству заподіяла інквізиція, яка, прикрившись Христом, нічого спільного з Його . вченням не мала.

"Молот відьом" - книга, написана двома католицькими монахами, була посібником для інквізиторів. Тут на 153 сторінці сказано: "Якщо єретик після того, як його викриють, негайно не зречеться свого вчення, то він, будучи мирянином, має бути тут же спаленим. Адже фальшивомонетників без усякого зволікання убивають. А у скільки ж разів злочинніші цих людей ті, які фальшивлять віру! Якщо єретиком буде особа духовна, то її позбавляють сану і передають світській владі для смертного покарання. Якщо ж єретик зречеться своїх поглядів, то його треба кинути до тюрми на довічне ув'язнення".

Надзвичайно небезпечне вчення інквізиторів, яке вони виклали в "Молоті відьом". Бо, якщо дотримуватися його вимог, то треба тягти на вогнище всіх, хто не є католиком, - треба палити православних, протестантів, буддистів, магометан, іудаїстів і всіх інших людей, оскільки вони - "єретики".

За деякими даними в Європі в середні віки від рук інквізиторів на кострах згоріло близько п'яти мільйонів невинних людей, уявних "відьом".

Папа Іннокентій VIII у своїй буллі писав: "Не можу промовчати про те, яку велику послугу інквізиція принесла людям тим, що знищили велику кількість відьом. Впродовж 150 літ в Іспанії, Італії та Німеччині було спалено на вогнищах не менше 30 тисяч відьом". А як виявляли цих "відьом"? Брали ту чи іншу жінку, яка чимось інквізиторам здалася підозрілою, тягнули в підвал і мучили її: душили, били, кості ламали, пекли і смалили. Мучили бідолашну до тих пір, аж поки вона не "признавалася" в тому, що вона дійсно є "відьмою". Якби папу Іннокентія піддали таким же тортурам, то він теж "признався" б у тому, що він є характерником і на помелі літає.

Але ми дещо забігли наперед. Давайте повернемося до української унії, про котру говорилося на самому початку.

Римські папи, бажаючи розширити свої володіння, з давніх-давен зазіхали на Православну Русь - Україну. В 1204 році папа Іннокентій III через своїх послів запропонував князю Галицько-Волинському Роману прийняти католицьку віру, обіцяючи допомогти йому Петровим мечем і зробити його королем усієї Русі. Та князь відкинув цю пропозицію, але його передчасна смерть в 1205 році дала папі змогу попробувати насильницьким шляхом насадити унію в Галичині.

Никонівський літопис говорить, що в 1214 році "угорський король посадив сина свого в Галичі і церкву перевів на латинську службу".

Уніатський історик М. Чубатий цей акт називає "першою церковною унією".

Угорський король Андрій II, просячи в 1214 році у папи Іннокентія III королівську корону Галиції для свого п'ятирічного сина Коломана, запевняв папу, що цього хочуть вельможі і народ його країни, бажаючи бути в єдності з римською Церквою, з тим, одначе, щоб їм "дозволено було зберегти свій грецький обряд". Але то була фальш. Потім уніатський автор сам назве цю унію "історичною ефімерією", яку було створено за політичними мотивами наперекір волі народу, котрий заявив свій протест проти цієї унії.

В 1219 році Галич завоював князь Мстислав Удалий. До нього зійшлося змучене грабунками та знущанням православне населення. Угорські загарбники, а з ними і єпископ Артемій втекли. "Таким чином, - пише М. Чубатий, - унія лишилася усіх своїх прихильників".

Наступна справа Ватікану підкорити собі Україну була зроблена в роки правління князя Галицького Данила. Як відомо, в 1235 році на Русь наскочила монголо-татарська орда. Знищивши Київ, вона чорною хмарою посунула на Галицько-Волинське князівство. Проте, Бог помилував цей край. Завойовники в 1242 році були змушені повернути назад.

Користуючись бідою русичів, Іннокентій IV пропонує Данилові Галицькому прийняти католицизм, за що обіцяє йому королівську корону і військову допомогу. Та допомога ця була лише на словах, і тому Данило польському послові сказав: "Як можу прийняти вінець, коли допомоги нема?" Після цього Данило Галицький, зі згоди і благословення патріарха Мануїла, на Галичині відкрив свою православну митрополію.

В 1254 році папа через свого нунція Опізо вдруге пропонує Данилу Галицькому королівську корону і обіцяє організувати Хрестовий похід проти монголо-татар. Літописець каже: "Опіза прийшов і вінець приніс, обіцяючи допомогу мати від папи, він же (Данило) не захотів". Пізніше князь Данило неохоче прийняв корону і став чекати військової підтримки від угорського короля та польських князів проти татар. Але ніякої допомоги від папи він не дочекався і тому порвав з ним будь-які зв'язки.

Сучасні католики та греко-католики люблять посилатися на цей історичний епізод, твердячи, що Данило Галицький таки прийняв унію. Та це не відповідає дійсності. Князь Данило будував свої відносини з папою не на релігійній основі, а на політичній. Історик М. Чубатий так і пише: "Унія Данила на Галицько-Волинській Україні не утрималася, оскільки заснована була на мотивах чисто політичних, а не релігійних".

Те ж саме треба сказати про Ліонську унію 1274 року і Флорентійську унію 1439 року. Вони були побудовані на чисто політичних основах, спекулятивними методами і тому були недовговічними.

В 1458 році папа Калліст III на Україну направив уніатського митрополита Григорія. Цей митрополит, придивившись уважно до обставин, зваживши усі "за" і "проти", перейшов у Православ'я.

Усі ці унії на Україні були мертвонародженими. Вони не пустили коріння на нашій землі.

Інша справа - Брестська унія 1596 року, яка, на горе нам, живе ще й досі і ділить наш народ на два непримиримих табори. Поляки знали, як можна між собою посварити українців. Погано, що самі українці цього не зрозуміли за 400 літ.

Варшавська єзуїтська курка підкинула нашій українській квочці яйце, з котрого вилупився монстр.

Іван Франко у свій час писав: "Унія була причиною довгої та тяжкої боротьби серед малоросійського народу і остаточно принесла незлічимі шкоди цілому його духовному і політичному розвоєві". Протопресвітер Г. Костельник теж свідчить, що "унія викликала вічний кривавий розбрат серед нашого народу, . унія стала засобом нищення нашого народу".

Поляки, запровадивши у нас унію, кинули головешку в копицю українського сіна, яка горить ось уже цілих 400 літ горить і не згасає, часом жевріє, а інколи навіть палахкотить.

Український історик М. Грушевський писав: "Пани й королі польські, слухаючись своїх духовних католиків, собі за обов'язок мали, щоб віру католицьку ширити, а православну тіснити, аби православні на католицьку віру приставали. Спочатку думали вони навіть зовсім православну віру знести, та що православні за свою віру дуже держалися, то королі боялися так дуже їх зачіпати. Тоді надумали "унію", себто злуку - з'єднання православної віри з католицькою: щоб богослужіння, церкви, обряди - все залишалося так, як було, а тільки, щоб православні слухалися папи".

Тоді унію насаджували поляки, щоб знищити нас, а тепер її насаджують греко-католики з нашими "премудрими" РУХівцями. Але в ім'я чого? Заради великої Польщі, чи ради нашого знищення? Якщо так, то чому вони кричать, що будують Україну, коли фактично вони проти неї, вони руйнують її.

Унія готовилася поступово, ще за сто літ до її впровадження польські королі, не рахуючись з церковними канонами, зловживаючи правом патронату, самі призначили на кафедри архієреїв, в монастирі - ігуменів, і навіть, деяких парафіяльних священиків. На ці місця вони ставили, певна річ, людей своїх, податливих, нестійких, щоб результатом їх служіння був перехід пастви в унію.

Саме таким був митрополит Онисифор. У 1583 році Галицько-Подільські миряни йому писали: "Під час пастирського правління Вашої милості Церква зазнала багато лиха. Проти Церкви застосовувалися насильства, віруючим відмовляли в Святому Причасті, храми закривалися і запечатувалися, а священикам не дозволяли служити в них. Мирянам забороняли ходити в церкву Божу, їх звідти гнали, дзвони забрали в замок. Та, на жаль, це ще не все... Святій вірі на приниження, а нам на тяжке горе наші храми перетворилися на єзуїтські, а майно Руської Церкви передається латинським церквам".

Після Онисифора король Сигізмунд зробив митрополитом Михаїла (Рогозу) - теж свою людину, слабохарактерну, здатну піти на компроміс і навіть зраду, що він згодом і зробив.

Те ж саме слід сказати і про ще одного ініціатора унії Іпатія Поція. Коли в 1593 році помер брестський єпископ Мелетій, король не захотів призначити на його місце достойного пастиря, а дав туди людину, котра за своїм духовним складом та вірою не була гідною не тільки сану єпископа, а навіть простого священика.Іск Подій був брестським кашщляном. Народився в сім'ї дворян. "Оовіту отримав в Краківській католицькій академії. Навчаючись в академії, він засвоїв собі польсько-католицькі переконання і, відступившись від віри своїх батьків, став католиком, згодом перейшов у протестанство, а пізніше повернувся в Православ'я, щоб посіяти в ньому колотнечу та розкол. Оскільки неодноразове відступництво було відоме митрополиту Київському, останній не хотів посвящати Іпатія в сан єпископа, але королівський наказ примусив митрополита зробити те, що йому боронила його святительська совість. Таким був один з найголовніших діячів, який посприяв підписанню Брестської унії.

Другим поборником унії був Луцький єпископ Кирило Терлецький, який вів надзвичай розпутне життя і був звинувачений у вбивстві; на нього писали численні скарги патріарху Костянтинопольському. Кирила мали позбавити сану. Щоб цього не сталося, він поспішив утікти під омофор папи римського.

Унійна справа набирала швидкісних темпів. Поляки спішили зробити унію без згоди народу. Львівський єпископ Гедеон 1-го липня 1595 року написав протест проти такої унії. Він писав: "Постанова про унію зроблена наперекір правилам і звичаям нашої Православної віри, нашим законам та вольностям - без відома і дозволу патріархів, наших духовних наставників, Постанови духовного Собору, а також без волі світської влади, як відомих старожитних вельмож, так і простих людей Православної віри, без згоди яких ми нічого не хочемо робити".

Щоб вирішити цю справу, православні єпископи і Костянтин Острозький просили короля дати дозвіл на скликання Собору. Але Сигізмунд III, боячись що такий Собор може піти на шкоду його планам і виступить проти унії, дозволу на це не дав, а замість цього двох зрадників - єпископів Іпатія Поція та Кирила Терлецького послав до Риму.

23-го грудня 1595 року згадані єпископи на аудієнції у папи Климента VIII в присутності кардиналів цілували пантофлю на нозі папи і, стоячи на колінах, подали йому прохання від зрадників-єпископів прийняти їх в лоно Римської Церкви. На згадку про цю подію було вибито медаль, з одного боку котрої був зображений папа, а з другого - папа на троні благословляє уніатського посла, який рабськи стоїть на колінах. Внизу надпис:. ".Руських приймаємо" і дата - 1596 рік.

Своїм листом від 7 лютого 1596 року папа повідомив короля Сигізмунда III про підписання унії з Поцієм і Терлецьким, просячи Ціовд. допомагати уніятам, а митрополиту Михаїлу Рогозі наказав скликати Собор єпископів, Щоб вони на ньому прийняли постанову про свою згоду з Римом.

Православні використали дозвіл короля на скликання Собору І прибули на нього в Брест в 1596 році. Проте проуніятські настроєні єпископи не захотіли, вірніше, побоялися робити спільний Собор єпископів православних і уніятських. Отже, члени Собору з самого початку розділилися: з одного боку були православні, а з другого - уніяти, католики і представники від короля.

Православний Собор засудив унію, а всіх єпископів, які погодилися на неї, оголосивши зрадниками, позбавив священного сану.

Уніятське ж духовенство на своєму Соборі винесло таку постанову:

1. З'єднання з католицизмом;

2. Папу визнати Головою Церкви;

3. Службу Божу і обряди греко-східної Церкви залишити недоторканими;

4. Мова в церквах слов'янська;

5. Залишити старий календарний стиль;

6. Причастя під двома видами, а не на облатках;

7. Хрещення залишити без змін;

8. Щоб уніятському духовенству мати такі ж права і почесті,, ,як і в католицького;

9. Руському духовенству засідати в сеймі;

10. Дозволити уніятському духовенству мати сім'ю, а не заганяти його в целібат;

11. Уніятів не примушувати переходити в католицизм.

Православное христианство.ru Коллекция.ру Рейтинг Rambler's Top100