Католицизм - православный взгляд или католическая церковь как она есть

ЩИРЕ СЛОВО ДО ГАЛИЦЬКОЇ МОЛОДІ
ФЕОДОСІЙ архієпископ Полтавський і Кременчуцький (Дикун-Ваколюк М. Н.)

Быстрый переход:
Частина І
Частина ІІ
Частина ІІІ
Содержание

Частина ІІ

Версия для печати

Хоча усі ці вимоги і не подобалися королю та єзуїтам, вони все одно погодилися з ними, бо добре розуміли, що важко зробити лише перший крок, а далі все поступово дійде до свого злого завершення і буде бити українець українця та кричатиме: "Геть за Збруч! Геть за Урал!" Розрахунок було зроблено на вашу довірливість, щоб не сказати гірше. І вони, поляки, як бачимо, не прорахувалися. Ми стали ворогами самі собі або, як пише Т. Г. Шевченко, стали "варшавським сміттям". Цілуємо у папи-поляка туфлі на ногах та ще й пишаємося цим! А поляки уніятам цілують туфлі?.. Ні!

Унія королем затверджена. Робота пекельна зроблена. Церква Христова пошматкована. Людей пересварили. Учасники Собору роз'їхалися.

І почалася нова робота: насадження унії силою, вогнем і мечем, на людській шкірі, а не на папері. Король, єзуїти, поляки сміялися з "чубариків", "бидла", котрих так ловко їм удалося обдурити.

Після Собору в Бресті король польський Сигізмунд III видав указ всім православним (поляк-католик диктує православним. Чи ж не дивно це?!), щоб вони не визнавали православних єпископів, а лише уніятських. Король наказував суворо карати усіх противників унії.

Унія була пов'язана з дикими вибриками поляків. В 1620 році на Варшавському сеймі Лаврентій Древинський говорив з обуренням, що у "великих містах православні церкви запечатані, майно церковне розкрадене, в монастирях замість монахів худоба стоїть, духовенство розігнане, діти помирають нехрещеними, тіла покійників без церковного обряду з міста, як падаль, вивозять, народ без вінчання живе, без Причастя помирає".

До такого жалюгідного стану наша Церква могла дійти тільки тому, що уніятські єпископи Поцій, Рутський, підтримувані польським урядом, знущалися з православного духовенства різними методами. Поцій православних священиків проганяв з парафій, карав їх ув'язненням, брив їм бороди і голови. Під час церковної служби він на чолі озброєних жолнєжів (солдат) вривався до православних храмів, хватав священика, мов злочинця, бив його, обдирав святі престоли, забирав з собою чаші, хрести і антимінси. І за всі ці бандитські діяння Поцій не боявся покарання з боку закону. Він хвастовите заявляв: "Ніякий суд в Польщі не посміє засудити мене!"

У своїх злочинах не відставав від нього Йосип Рутський, а особливо безчинствували Йосафат Кунцевич, архієпископ Полоцький та йому подібні. Йосафат - це хижий вовк в монашеській рясі. Його жорстокість щодо православних обурювали навіть деяких поляків.

Ось що писав 9-го січня 1621 року литовський канцлер Лев Сапіга уніятському митрополиту Йосипу Рутському: "Не лише я, а й інші засуджують те, що отець Владика Полоцький занадто жорстоко почав діяти і дуже набрид: став огидним для народу, як в Полоцьку, так і скрізь. Давно я попереджав його стосовно цього, просив, переконував, щоб він не був таким жорстоким, але у нього були свої міркування".

У православних ім'я Кунцевича в'яжеться з бандитизмом, але /' ніяк не з християнством. В листопаді 1623 року в Вітебську Йосафат Кунцевич розпорядився, щоб викопували тіла православних небіжчиків і кидали їх собакам.

По всій своїй Полоцькій єпархії - в Могильові, в Орші він наводив жах на православних. Він закривав і палив Божі храми. Лев Сапіга, ревний католик, не витримав цього і 12 березня 1662 року Кунцевичу писав: "Мені ніколи і на думку не спадало, що ви будете заганять в унію такими жахливими методами. Безоглядним насиллям мучите ви руський народ і штовхаєте його на бунт... Вам відомі нарікання простого народу, що йому ліпше було б бути в турецькій неволі, ніж терпіти такі страшні переслідування за віру і благочестя... Ви пишете, що ви без докорів совісті топите православних і рубаєте їм голови,., що треба православні храми віддати на безчестя... Ви закриваєте храми, щоб люди без покаяння і християнських обрядів помирали, як нехристи... Замість радості ваша продажна унія принесла нам одне тільки горе, неспокій, бунти, так що ми хотіли би, щоб її зовсім не було"...

22 травня 1620 року в Троїцькому монастирі поблизу Полоцька місцеве населення зібралося, щоб помолитися, але на нього чекало велике горе. Уніяти разом з солдатами оточили всіх, зігнали в храм, який підпалили. А в цей самий час на сусідньому пагорбу під крики тих, закритих в храмі, які в полум'ї гинули, Йосафат Кунцевич, відправляв подячний молебень.

Отак "святі" папи разом з уніятами та поляками заганяли українців в католицький "рай"!

12-го листопада 1623 року Кунцевич з шайкою своїх головорізів прибув до Вітебська і розгромив намети (бо храми були закриті), в котрих православні таємно проводили свої Богослужіння. Виведений з терпіння народ накинувся на Кунцевича і камінням та палками забив його до смерті. Тіло цього виродка люди запхали в мішок і кинули в річку Двину.

Польський уряд за смерть Йосафата відповів звірячими репресіями: близько сотні православних було мучено, а потім убито. Помстилися: за одного убитого забили 100 чоловік. А от за великомучеників Дмитрія, Варвару, Катерину, Георгія нікого не убивали. Тому-то вони і святі. Праведники ніколи не проливають чужої крові, вони проливають тільки свою, чого не скажеш про Кунцевича: він навіть після своєї смерті убиває.

Тоді ж постраждав від уніятів і святий Афанасій. Народився він у Бресті. Будучи монахом, ніс високі подвиги в різних монастирях. Він виступав проти тодішньої унії і багатьох навернув до Православ'я. А уніяти скаженіли. Вони нападали на православні храми.. Одного разу, Афанасій молився перед Куп'ятицькою іконою Божої Матері, він почув голос: "Афанасіє! В ім'я Куп'яницького Мого Лика подай скаргу в сейм, королю Речі Посполитої, погрожуючи їм праведним Судом Божим, котрий їх постигне, якщо вони не покаються. Нехай вони зовсім відкинуть унію і синів Церкви Православної залишать в спокої, що необхідно в першу чергу. І тільки тоді прийде ласка Божа".

Підкоряючись цьому Голосу, святий Афанасій в 1643 році поїхав до Варшави. Там він на сеймі виклав усі кривди, які православні терплять від католиків і уніятів. Афанасія за це кинули до в'язниці. Після звільнення він знову прибув до Бреста, де йому і його пастві мстилися католики й уніяти разом. Вони чинили знущання над православними святинями, в храмах фанатики зривали богослужіння та грабували вірних в Кобрині, наприклад, уніятський архімандрит Облошинський, зустрівши на дорозі православних монахів з Куп'ятицького монастиря, пограбував їх, відняв коней, священику обрізав бороду, роздягнув до нитки диякона і тоді відпустив їх. Побачивши на вулиці православного священика, уніяти кричали: "Ось він, русин! Господи, помилуй! Люпус, вовк, єретик! Турко-грек! Наливайко!"

Шукаючи правди, Афанасій поїхав до Кракова, але й там посміялися з нього, як і у Варшаві, кинули його в тюрму, закувавши в кайдани. Звільнившись з краківської в'язниці, Афанасій подає "супліку", скаргу, новому польському королю Владиславу IV, в котрій викладає ті кривди, які православні терплять в Польщі від уніятів. За таку діяльність святого 1-го липня 1648 року, закованого в кайдани, кидають в підземелля Брестської фортеці. Вночі 4-го вересня до нього з'явилися єзуїти, намагаючись перетягти його в унію. Святий не піддався. Тоді його з фортеці вивезли в ліс, де мучили, пекли на вогні. Щоб залякати, викопали йому могилу. Але Афанасій і цього не злякався. Після усіх умовлянь, залякувань, тортур тієї ж ночі в лісі польські солдати розстріляли святого.

У цьому випадку дуже постаралися єзуїти - "окраса" Католицької Церкви. Та хіба тільки тут?.. Та хіба тільки єзуїти?.. А бернардинці хіба кращі?!.

Коли в жовтні 1648 року Богдан Хмельницький обліг Львів, то в місті монахи-бернардинці православним вчинили таке. Вони в суботу приготували обід. Страви поставили на двох столах. На одному сголі була їжа скоромна, а на другому - пісна. Католики в суботу постяться. Тому монахи, припрошуючи людей до столу, казали: "Ходіть, хто з вас русин, сідайте і їжте м'ясо, а хто поляк, тому їжа приготовлена рибна". Православні, не відчуваючи каверзи, сіли за окремий від католиків стіл. Тоді монахи стали викликати їх по одинці, ніби хотіли щось сказати, і виводили за ворота, а там у глухому дворі був колодязь, біля котрого стояв монах. Русина підводили до колодязя і монах казав йому: "Ану, подивись туди!". Русин нахиляв голову, щоб побачити, що там, бернардинець в цю мить рубав його по шиї, після чого тіло убитого скидали в цей колодязь. От уже декілька чоловік таким чином пішли слідом за монахом і ніхто не знав, що з ними сталося. Нарешті, у русинів виникла підозра. Дехто встав, щоб поглянути, що роблять монахи. Довідавшись, усі русини з криком кинулися через монастирські стіни. Хто зміг вибратися, ті побігли до козацького табору, де про все розповіли.

Хочеться запитати: чи наші православні люди, тим паче монахи, католикам чи уніятам чинили таке коли-небудь? Ніде і ніколи! Вже саме це показує, де ПРАВДА, де істина. Вони завжди на боці мучеників, а не катів, тому що Бог є ЛЮБОВ. Він нікого не катує і нікого силою не тягне до Себе, як це роблять католики.

Отже, той католицизм, який проповідують єзуїти та Кунцевич, і ПРАВДА БОЖА - несумісні.

Дотепер ми, в основному, говорили про поведінку католиків на теренах нашої братньої Білорусії. Але польським королям не так потрібна була Білорусь з її лісами та болотами, як родючі землі України, тому і стріли цих загарбників переважно була спрямовано саме сюди. На Україні католики показали своє справжнє лице.

Для того, щоб нас "спасти" і завести до єзуїтського "раю", католики нічого не пожаліли: ні лукавих слів і обману, ні обіцянок і погроз, ні вогню і меча, ні солі на рани, ні гарячого сала за шкіру. Пішли в хід гострі палі, на котрі саджали людей, які помирали в жахливих муках. Таке дикі татари, вихованці Магомета, своїм бранцям робили. Таке ж саме робили і браттям по вірі годованці "безгрішного" папи римського. Не було такої жорстокості, таких тортур і мук, котрих не спробували б на православних католики та їх компаньйони - уніяти. Різав, катував брат брата. То була давня мрія поляків - "Пусціць русина на русина", тобто нацькувати українця на українця.

А ми ще й досі мучимось, караємось і не каємось. І 400 літ нам, необачним, замало, щоб зрозуміти, що таке УНІЯ, за що ми страждаємо і душимо один одного! Чи ж станемо коли-небудь розумнішими? Чи так і до самого Страшного Суду будемо терпіти розбрат лише заради того, щоб мати право цілувати туфлі у папи римського?

Схаменіться, брати мої!

Як пише Тарас: "Довго, довго гомоніла Україна..." Так, довго. Але нарешті проснулась і зашуміла, як те синє море, як той Дніпро широкий, бо вже терпіти пекельну неволю було несила,., відгомоніла і взялася за діло!

В 1646 році Хмельницький скликав козацьку Раду і сказав: "Найжахливіше те, що поляки переслідують нашу віру Православну, неволять нас до унії, руйнують наші церкви, продають євреям посуд церковний, зневажають святиню та виганяють священиків та архієпископів".

На Запоріжжі Хмельницький говорив: "Поганьблена віра свята Православна, у чесних єпископів та іноків віднято хліб насущний. Над священиками знущаються. Уніяти стоять з ножем біля шиї, єзуїти безчестять і переслідують батьківську віру. Над проханнями нашими сейм глумиться і називає нас схизматиками".

Богдан Хмельницький в 1648 році писав до польського сейму таке: "Пан Ярема Вишневецькии по-звірячому мучив та катував християн і наказував, навіть, саджати на палю наших священиків".

Ярема... Цим ім'ям колись на Україні дітей лякали. Жахливе ім'я! Сам Вишневецькии - українець, але, ставши католиком, він усіма фібрами своєї зрадницької душі зненавидів Україну. Він був катом і яничаром для неї. Це - приклад того, як віра змінює людину.

В Івано-Франківську я спостерігав те ж саме: українець-уніят, якби міг, то перегриз би горло православному українцеві. Це відбувається тому, що злая віра і людину робить злою.

У своєму листі 1647 року Б. Хмельницький скаржиться гетьману Потоцькому на старосту Чаплинського, котрий сильно кривдив не тільки селян та козаків, але навіть священиків. Він писав: "Якщо йому (Чаплинському) трапиться бачитись з православним священиком, то він ніколи не полишить священика, не зганьбивши, волосся й бороду не вирвавши і палкою ребер не поламавши".

До загального обурення проти католицизму багато вогню підкинув лютий ворог українського народу князь Ярема Вишневецькии. Він зрадив святе Православ'я і перекинувся до католиків. Його прадід - Дмитро Вишневецький був засновником славної Січі. Батько його теж був православним. А Ярема, навчаючись у Львові, підпав під вплив хитрих єзуїтів, зрікся батьківської віри і став католиком. Історик Костомаров пише, що Ярема, увірвавшись у містечко Погребище, православним священикам свердлом повисвердлював очі.

В літопису "Самовидця" розповідається, що польний гетьман Калиновський вішав селян, четвертував і палив їх на повільному вогні. З храмів познімав дзвони і перелив їх на гармати...

Православні щоденно від уніятів та католиків терпіли знущання. І не тому, що уніятів було багато, а тому, що за ними стояли король та польське військо. Що їх було небагато, видно хоча б з того, що, захопивши силою один з Чернігівських монастирів, уніяти посадили там лише одного монаха Кирила. В 1643 році король дав йому помічника і при цьому писав: "Маю відомість, що в усій області Чернігівській нема жодного уніятського монастиря, і свята унія міститься в одній тільки особі шановного отця Кирила".

Так воно і насправді було... Люди не приймали чужої віри, противилися їй, але польська шляхта, біскупи, єзуїти, армія та свої яничари силоміць народ заганяли до унії.

Народ довго терпів, але терпіння вичерпувалося, тому-то і гомоніла Україна, довго гомоніла, а вже після цього "кров степами текла, червоніла". Почалася війна між українцями та поляками. Не за територію, а за святу свою віру. Можна цілком певно сказати - священа війна.

Коли Хмельницький утік на Січ, то гетьман Потоцький, щоб спіймать його, послав 300 своїх козаків. Але Богдан до них послав двох своїх спільників, які говорили: "Чому ви на своїх ідете? У нас же справа не про себе, а про благочестиву Православну віру. Знайте це!" Коли ви йдете за одно з ляхами на нашу віру, то ви за це дасте Богові одвіт". І ті козаки приєдналися до Хмельницького.

Те ж саме говорив уманський полковник Ганджа, прокравшись вночі до реєстрових козаків 3-го травня 1648 року: "Ми йдемо за віру й козацтво, за весь народ український. Хіба не одна мати Україна нас породила? За що краще вам стоять: за костели чи за церкви Божі? Короні польській будете допомагати, яка заплатить всім неволею, чи своїй матері Україні?" Реєстровики перейшли на бік Хмельницького.

А 5-го травня 1648 року, перед Жовтоводським боєм, Хмельницький зібрав усе військо і говорив до нього: "Лицарі-молодці, славні козаки запорожці! Прийшов тепер час за віру Православну постояти грудьми! Сам Господь Бог вам допоможе! Хто за Бога, за того і Бог!"

Отож, як бачимо, Хмельницький уже на самому початку повстання скрізь підкреслював, що він іде обороняти Православну віру, що він проти злої унії. Цей заклик тоді був дуже зрозумілим приниженому католиками українцю, тому-то Хмельницький і підняв на смертний бій увесь наш народ.

Те, що унія була головною причиною війни козаків з поляками, свідчить і "Самовидець", який свою історію починає такими словами: "Початок і причина війни Хмельницького є від ляхів гоніння на Православіе", і далі: "Вірі Руській була кривда велика від уніятів і ксьондзів". Королівський історик того часу, поляк Коховський, передаючи скаргу самого Богдана Хмельницького, пише, що "благовидним приводом для повстання насамперед була грецька віра, якій діялися гіркі зневаги від унії. Архієрейські маєтки і маєтки чернечі були відібрані, священики були в приниженні, а уніяти, захопивши духовну владу, прикладали їм ніж до горла. А де, в якім кутку залишилася ще правдива батьківська віра, там єзуїтські проповідники пускали в рух різні наклепи. Усі благання православних на сеймах залишалися марними... Сама згадка про Православну віру викликала гнів... Гірка неволя не знала меж!.."

Є ще одне свідчення - це "Історія козацько-польської війни" С. Грондського, в якій докладно показано ті знущання, котрі чинилися православному народу.

Автор, висвітлюючи релігійно-політичну тему, пише: "Щодо грецької релігії, то якщо траплялося якомусь панові з якихось причин перейти на римську віру (а бувало це дуже часто), то й підданих його змушували переходити до неї. А коли вони стояли при своїм, то церкви від них відбиралися силою і на костели перетворювалися. Подекуди тіла православних померлих, що давно вже на порах потліли, вивозилися на інші (католицькі) місця. Різними способами нахиляли священиків до того, щоб вони потроху народ перетягували на римську віру за допомогою унії, а кого не могли спокійними та ласкавими способами, то таких непокірних силою забирали до в'язниць, деяких виганяли з посади, на їхнє місце ставили своїх... Усе це надзвичай дратувало всіх православних, вони жадібно чекали тільки нагоди, щоб скинути з себе це ярмо. Коли така нагодатраплялась,-,вони її. не .поопускали, а обома руками за неї чіплялися".

Якщо була така нагода,.. а якщо ні, то люди, спасаючись від лютої уніятської смерті, лишали свої насиджені місця і втікали туди, де їх не могла дістати кривава рука поляка, католика чи уніята.

Історик С. Соловйов пише, що дуже багато українців тікало до Московської землі. Утікали не лише з Правобережної України, а навіть з Полтавщини. Так, у 1638 році втік до Московії ігумен Прилуцького Густинського монастиря, а з ним 70 ченців. Втікла також ігуменія Прилуцького Покровського монастиря Єлисавета з 35 черницями. В 1638 році втікла на Московщину частина монахів Лубенського монастиря. "Від міста Гадяч декілька тисяч втекли в Путивль і взяли з собою ченців Мгарського монастиря", - писав воєвода московському царю.

- В 1653 році утік з Новгород-Сіверського Миколаївського монастиря ігумен Єфрем з братією. В 1638 році в Московію перейшло 20 тисяч людей, - пише історик С. Соловйов.

В 1638 році змушений був переселитися в московські землі гетьман Остряниця разом зі старшинами та козаками. Того ж року туди подався Власко Іванків, а з ним 10 тисяч нашого люду.

Тиск католиків на православних ніколи не зупинявся, а з того часу, як затвердилась унія, він удесятерився. Життя на Україні стало просто неможливим і тому багато людей, шукаючи собі притулку, тікали на Московщину.

Католицькі та уніятські переслідування православних викликали всенародний гнів, бурю, Хмельниччину, поразку під Берестечком, а все це разом посприяло вирішенню на Переяславській Раді питань приєднання України до Росії і Київської Митрополії до Московської.

Якби не було уніятської та католицької сваволі на Україні, якби не дерли з живих людей шкіру, можливо, що і доля нашого народу була б іншою, більш щасливою. Унія принесла багато лиха в минулому, та ще й тепер від неї ми маємо багато мороки.

Наші пращури були більш далекоглядними: вони в унії вбачали велику небезпеку для України. Вони відчували, що унія - це троянський кінь, на котрому польські загарбники хотіли в'їхати в нашу хату, захопити наші землі та поневолити нас. Знаючи це, вони через Православ'я захищали свою національну єдність і йшли проти унії, цього варшавського підкидька. На початку 1649 року Запорізьке Військо подало новому королю петицію, в якій домагалося, "щоб саме ім'я унії було скасовано, а хай залишаться тільки грецький та римський закони... Владики, що хочуть зостатися в законі римському, хай здорові при нім зостануться, віддавши Русі православні (відняті) соборні церкви, грецькі та стародавні фундації. І коли зостануться тільки два закони - римський і грецький, як раніше було, то не буде загибелі християнських людей - братів наших з-за унії. Без неї ми будемо жити в злагоді".

Взагалі в той час вся українська шляхта, інтелігенція намагалася покінчити з унією і дати православним спокій. В 1650 році київська шляхта зібралася в Житомирі на сеймик і запропонували, щоб усі костели на Україні були перетворені на церкви, "бо і так пусткою стоять".

В 1650 році 1-го листопада Хмельницький разом з Військом Запорізьким склав листа до Волинського сеймику, в котрому писав: "Щоб усі церкви з маєтками й добрами (силоміць відібрані уніятами) були повернені, і ті церкви, що на костели перетворені... І унія щоб знищена була... Дорога нам отчизна наша, але віра прирождена дорожчою мусить бути, за яку ми всі охоче вмирали. Ми вимагаємо, щоб унія, яка ніколи раніш не існувала, була знищена".

Коли Богдан Хмельницький 15-го лютого 1649 року дуже побив Польщу, то після цього було підписано Переяславський Трактат, у котрому було сказано: "Ім'я і пам'ять, і слід унії, котру ми на Русі широко бачимо, хай зникне. Римські костели хай поки що стоять, а унії нехай зразу ж не буде".

За місяць до своєї смерті Богдан Хмельницький і білоруська шляхта підписали присягу, де мовилось: "Унію і різні інші чужі віри нам і Війську Запорізькому противні й ворожі, повинні викоренити ми одностайно з усією братією нашою".

28 червня 1657 року гетьман в одному із своїх актів заявив: "Чужі секти й унію, як причини великого зла, постановляємо... викорінити".

Професор Іван Огієнко пише таке: "Коли б не Рим, не папа, історія України пішла б зовсім іншим шляхом: унія пропала б, і Україна не опинилася б під Москвою! Але папа ужив усіх своїх впливів і до знищення унії не допустив. Ціль повстання Хмельницького не досяглася своїми засобами, і Богдан змушений був проситися "під міцну руку" московського царя".

Папа римський не лише захищав унію, він навіть допомагав полякам нищити наших козаків, нашу Україну. В "Польському приказі" говориться, що "до польського короля папа римський послав свого кардинала з тим, щоб король з козаками мирився, і їм хоч би десять разів присягав, а потім їх, козаків, усіх вимордував... А гріх цей він, папа, бере на себе".

За декілька днів до початку повстання Хмельницького, 12 березня 1648 року, папський нунцій писав з Варшави в Рим до папи: "Унія руських схизматиків з Апостольським (папським) Престолом і королю, і Польській республіці дуже потрібна в багатьох відношеннях і з багатьох причин. Канцлер казав мені, що коли буде унія, то єретики (українці) втратять свою сміливість..."

А коли почалася війна в 1651 році, до короля Казимира прибув папський легат Иоан де Торес, через котрого папа прислав своє благословення й повне відпущення гріхів кожному, хто піде на війну проти православних українців, проти варварів-козаків. Папа, крім цього, прислав королю дорогу мантію та освяченого меча, щоб ним добре можна було рубати українців.

Чи ж не за це уніяти сьогодні папі цілують туфлі?!. Чи ж є сьогодні в світі ще десь раби, котрі чинять подібне?

Папа дав меча, щоб ним рубати українців. І меч рубав. 22-го квітня 1653 року Богдан Хмельницький московському царю писав: "Людей невинних як мужського так і женського полу, великих і малих вирубали, церкви Східні до основ понищили, а потім і духовних до смерті нестерпною мукою замучили. Бачучи таке гоніння на віру нашу Православну і на церкви Східні насилля, Бога Всемогучого на поміч покликавши, постановили ми піти проти тих іновірців, щоб хоч оборонити бодай українські доми Божі та саму столицю Київ і не дати їх на наругу..."

Це був страшний крик душі усього народу України, висловлений вустами її гетьмана.

Поляки після поразки у війні 1648-1650 років сиділи тихо та смиренно. Тоді вони, за словами історика Рудавського, "шепталися, що, певно, Бог послав на Хмельницького сліпоту, коли з великими силами (під Любліном) він не тільки не взяв столиці і не вкрив попілом усієї Польщі, але навіть ухилився від бойових дій..."

Тепер же, після трагедії під Берестечком, вони знову оговталися, посмілішали, ожила в них стара шляхетська пиха і панська злість. Українець для них знову став бидлом.

Наші пращури війну програли, знову пішли в неволю, втратили свою державу, незалежність, бо вони не мали єдності, бо хитрі, лукаві поляки "пустили русина на русина" - українець-уніят допомагав полякові розпинати свого брата-православного. А були б вони разом, я певен, історія України була б не такою, кривавою.

Богдан Хмельницький з жалем, гіркотою і докором про це писав: "Предки наші віру святу боронили, горла свої накладаючи. Війська Запорізькі ставали до бою, а не уніятські - про такі не чути було!"

Теперішні уніяти - великі патріоти і щирі українці". Вони від душі співають гімн:

"І покажем, що ми, браття,

Козацького роду..."

А хіба козаки були уніятами? Ні, не були! Про це свідчить вся їхня історія і щойно наведені мною слова Богдана Хмельницького.

Хитромудра польська унія розірвала духовний та історичний" зв'язок уніятів зі справжньою старожитною Україною. І тепер в душі уніята живе якась чудернацька каламуть: любов до свого народу і поруч з нею якась дика ненависть до Православ'я, себто до 90% чисельності свого ж таки народу; жертовна любов до України і разом з тим сатанинська ненависть до "москалів", тобто до Східної України; любов до всієї України і разом з тим бажання відділитися, розбити єдність і зробити свою "Галицьку республіку".

Схаменіться, брати мої! Перехрестіться, панове, і огляньтеся довкола себе. На дворі стоїть вже XX сторіччя і карликові республіки не можуть існувати самостійно, без зв'язків з сусідами. Хто вам буде помагати? Польща чи Київські "москалі?" Хто для вас рідніший?!

За часів Хмельниччини, як було сказано раніше, уніяти не воювали за волю України, вони старалися на її поневолення.ь Вони були разом з ворогами України, з польськими панами, з" королем Казимиром і билися проти України. Цей же самий дух живе і в серцях сучасних уніятів, бо коли б не так, то вони не кричали б словами польського генерала: "Геть за Збруч! Геть, за Урал!" Стара, вікова, люта, тупа ненависть живе в душі уніята до "москаля", себто до православного українця. Фальш, шахрайство, лицемірство - ось чим нафарширована душа, сьогоднішніх уніятських вождів.

Будучи єпіскопом Івано-Франківським, в 1990-91 роках, я , часто чув від уніятів: "Московська патріархія забрала наші храми. Вона вчинила над нами насилля!.." Чи ж правда це? - Наскільки це відповідає дійсності? Сталін знав, що унія - це не та релігія, яка згуртовує, це релігія, яка лицем своїм обернена на Захід, до папи римського, а не до Києва. Дух та настрої, які несла ця віра, не подобалися "вождю усіх народів" і він вирішив її скасувати. А як? Простіше за все було приєднати уніятів до Руської Православної Церкви, тієї Церкви, до якої вони належали до 1569 року, з котрої вони вийшли і від котрої вони відійшли, будучи обмануті поляками та єзуїтами.

Уніятська Церква з 1946 року увійшла до складу Руської Православної Церкви. Усе лишилося на своїх місцях, тільки назва змінилася. Адже Москва не перенесла ні уніятських храмів, ні їхнього майна аж за Урал, і з Тули не посилала віруючих туди молитися. До храмів ходили ті ж самі віруючі, що й до 1946 року. Але давайте на цю справу подивимося дещо з іншого боку. Уявимо собі, що тодішній Московський патріарх Олексій сказав би так: "Для нас ці храми є чужими і непотрібними. Я не даю згоди їх брати і опікуватися ними. Робіть з ними, що вважаєте за потрібне..." В цьому випадку відбулася б руйнівна робота. А цю роботу Сталін знав досконально. Уніяти й оглянутись не встигли би, як він з храмів зробив би склади, млини, клуби, театри, агітпункти, шинки і, навіть, сортири. Зробив би те, що було зроблено зі святинями у свій час на Східній Україні та в Росії.

Чи виграли б уніяти від цього?!

Моя думка - не треба лаяти патріарха Олексія за це. Йому слід сказати слова вдячності і на його могилі поставити велику воскову свічку. Це було б дійсно справедливо і по-християнськи.

Чув я на Івано-Франківщині й таке: "Москва з наших храмів забирала й забирає усі гроші. Вона багатіє нашими грошима, бо, мовляв, ми багаті, у нас храмів багато, а на Московщині їх мало". Відповім і на це. То істина, правда: на Львівщині було 1200 храмів, а в Астраханській єпархії лише 15. Запитаймо себе, де на утримання храмів, їх ремонти потрібно більше коштів, там, де їх 13 чи там, де 1200? Відповідь ясна кожному: на утримання 20 священиків і 15 храмів витрати менші, ніж на утримання 800 священиків і 1200 будівель. Отже усі ті кошти, що залишилися в Астраханській єпархії, перераховувалися до патріархії, а залишок у Львівській єпархії складав мізерію.

Щоб упевнитися в цьому, я в Івано-Франківську підняв бухгалтерські документи минулих років і перевірив їх. Виявилося ось що: ця єпархія щороку на Москву перераховувала п'ять тисяч карбованців. Так було при керівництві єпархією Владикою Йосипом. Коли після нього цю кафедру посів архієпископ Макарій, бухгалтерія "розщедрилася" і почала Москві перераховувати сім тисяч карбованців на рік. Для більшої ясності мушу додати ще й таке: щороку з Івано-Франківщини в духовних школах - семінаріях та академіях - навчалося близько 40 осіб. Кожен учень Москві обходився в середньому п'ять тисяч карбованців на рік. Таким чином, отримуючи п'ять тисяч, патріархія витрачала лише на навчання вказаної єпархії 200 тисяч карбованців. Чи ж можна це назвати грабунком з боку Московської патріархії?

Не треба говорити неправди. Треба бути чесним навіть у відношеннях до своїх ворогів, бо брехня, в першу чергу, принижує брехуна.

Ще одне дивне явище я помітив, перебуваючи на кафедрі Івано-Франківська. Варто було вчорашньому тихомирному православному перейти в унію, як він тут же змінювався психологічно, він ставав злим і дуже агресивним. В 1990 році такі вчорашні православні, ставши уніятами, тричі чинили напад на православне Єпархіальне управління, бажаючи взяти його штурмом. Я дивився у вікно і бачив злі, перекошені обличчя тих, що нападали. Певно, такі лиця були у тих, що розпинали Спасителя.

Не зрозуміло мені: як у християнина, в учня Милосердного Христа може бути так багато злоби? А може... не слід дивуватися: якщо папа римський благословляв людей пекти на вогнищах, то чому б його послідовникам не спробувати зламати браму православного єпископа? У зв'язку з цим хочеться запитати: чи було коли таке, щоб православні силою забирали католицькі костели, щоб штурмувати їхні духовні осередки? Такого ніколи не було...

Одного вечора я почув телефонний дзвінок. Піднявши трубку, я випадково став свідком розмови на паралельному телефоні. Хтось з міста говорив нашому сторожу: "Скільки ви будете терпіти того москаля? Підсипте йому чогось в тарілку і нехай дуба дасть!" Голос мав на увазі мене. По-перше, я не москаль. По-друге, я не можу собі уявити такого, щоб православна людина могла католицькому або уніятському єпископу підсипати в миску "чогось". Це не наш, не християнський метод.

Пройшов деякий час, до мене в канцелярію завітали двоє греко-католиків і стали умовляти, щоб я перейшов до них, обіцяючи мені гарне життя і чільне місце серед єпископату їхньої Церкви. Метод чисто отрута, то, може, подіє пряник.

Орден єзуїтів розвинув для свого внутрішнього користування неперевершену казуїстику: "Ціль виправдовує засоби", кажуть вони, - "Ради слави Божої можна робити все". Заради такої "слави"вони можуть бути уніятами, православними, язичниками і, навіть, вбивцями.

Історія свідчить, що коли була відкрита Америка, за 50 років місіонерства єзуїтів ними було знищено третину місцевого населення. Нищили тих, хто не корився їм. Тих індійців, котрі відмовлялися приймати Католицьку віру, єзуїти піддавали страшним тортурам, не виключаючи закопування живцем в землю. Нарешті туземці підняли бунт і іспанські губернатори поскаржилися королю, котрий наказав вигнати єзуїтів з цієї країни, а пізніше і в Іспанії їхній орден було заборонено за різні інтриги та злочини.

В 1819 році Яновський православному священику Герману говорив таке: "Одного разу іспанці в Каліфорнії захопили в полон наших 14 чоловік алеутів, єзуїти замучили одного з них, заставляючи всіх алеутів прийняти Католицьку віру, на що ті не погоджувалися, кажучи: "Ми християни, ми хрещені", - і показували хрестики на своїх грудях. Єзуїти говорили на це: "Ні, ви єритики, схизматики, якщо не приймите Католицьку віру, ми замучимо вас". І залишили їх по двоє в камері в'язниці до вечора для роздумів. Ввечері з ліхтарями прийшли і почали переконувати переходити в католицизм. Та алеути, чуючи в собі Божу благодать, твердо й рішуче відповідали, що вони - християни і віри своєї не змінять. Тоді ці фанатики почали їх мучити. Спочатку мучили одного, щоб це бачив інший. Нещасному відрізали по пальцю на ногах, потім по другому. Алеут усе терпів, говорячи: "Я християнин і не зраджу своєї віри". Після цього відрізали по пальцю на руках, потім відрубали ступні на ногах, потім кисті рук - кров лилася, але мученик витерпів до кінця, він увесь час повторював, що він - християнин, аж поки помер. Вони мучили б і далі, але тієї ночі з Монтерея було отримано вказівку, щоб взяті в полон алеути негайно були прислані під конвоєм до Монтерею. Ранком усіх, окрім замученого, відправили.

Про це розповів мені очевидець - алеут, товариш замученого. Трохи пізніше він утік з полону і про це все розповів".

Де єзуїти почуваються в силі, там горять костри, там тортури: а де ні, там вони смиренні, мов ягнята. В Китаї єзуїти прикидались навіть послідовниками Конфуція, сказавши жерцям, що вони хочуть прийняти їхню релігію. Перевдягнені жерцями, єзуїти стали виконувати усі китайські обряди, але, вклоняючись ідолам, вони непомітно для стороннього ока на підлозі капища малювали хрестики. Вони, молячись ідолам, в умі славили папу римського.

Православное христианство.ru Коллекция.ру Рейтинг Rambler's Top100